Цей допис можна вважати стьобним лише до певної міри.
З одного боку, не належачи до екзальтованих прихильників Порошенка, які називають його гетьманом, неможливо не визнати управлінську прірву між ним, і його наступником.
У попередні роки ми отримували результати там, де це здавалося неможливим, і у що ніхто не вірив. Взяти той же безвіз, який потребував ухвалення великої кількості часом непростих законів, і опір якому чинили як російські лобісти у Європі, так і внутрішні «єврооптимісти». І це лише один приклад.
Зараз ми програємо навіть там, де є всі умови для успішного результату, час і абсолютна підтримка. Найочевидніше — це коронавірус. Адже сьогоднішню катастрофу спричинив не лише новий штам, але й помилкова оцінка ситуації владою, бажання перекласти відповідальність на місцеве самоврядування, подвійні стандарти, коли для обраних локдауну не було.
І те, що боротьбу за вакцини, банально за їхню наявність в Україні, а не за бажання людей вакцинуватися, було злито. Бо це у першу чергу — велика політика, розуміння пріоритетів, а вже потім медицина. Тут потрібна майстерність і хватка. Тут потрібен «барига». І я не вбачаю у цьому слові нічого поганого.
При цьому, постійно перекладаючи відповідальність на Порошенка за все на світі, і навіть за безвинні протести з фаєрами та розмальованими стінами, влада сама робить з нього всемогутню і всюдисущу фігуру. Якогось «гетьмана» насправді.
А якщо більш серйозно, то та форма демократії, якою ми користуємося зараз — лише один з різновидів життя суспільства. І альтернатива їй полягає не у авторитаризмі.
Загалом запозичена у античних греків модель, м'яко кажучи, має не так багато спільного з нинішнім загальним виборчим правом. Адже у полісах голосували лише їхні громадяни, а цим статусом володіли не всі.
Тоді як у давньому Римі існував інститут консулів, обраних терміном на один рік двох осіб, саме на випадок війни та інших надзвичайних ситуацій. Які володіли дуже серйозними, але все ж чітко окресленими повноваженнями.
Консул, Гетьман — какая разница.
Ідеальних моделей не існує, але і у 20-му сторіччі, ознаменованому «повстанням мас» Хосе Ортега-і-Гассета, і у 21-му, на тлі хвилі популістів при владі в різних куточках світу, була нагода пересвідчитися, до яких руйнівних наслідків призводить охлократія,у яку виродилася «демократія».
І я зовсім був би не проти, якщо б офіційно, в рамках закону і парламентської моделі держави, в Україні існував інститут, здатний брати на себе відповідальність у складні моменти, не перекладати її ні на кого, і не думати про те, як це сподобається чи ні виборцям.
Хоча для цього й Сенат, тобто Верховну Раду, мали б обирати не за гречку, і не на концертах. Бо розплачуватися за такий вибір доводиться безпекою та ресурсами, гарантувати збереження яких у часи кризи здатен не кожен, далеко не кожен державний діяч.
Бо консулами, гетьманами тощо не стають. Ними народжуються.
