Як і раніше, станом на сьогодні хаотизація багатьох ключових процесів в Україні залишається більшою загрозою, ніж встановлення одноосібної влади. Хоч як не парадоксально, ці два явища можуть бути між собою пов'язанами.

На поверхні кілька інтересантів виникнення хаосу. Безумовно — це Росія. Можна скільки завгодно говорити про намір Кремля змусити Зе піти на поступки, змінити Конституцію, реінтегрувати Донбас, проте найбільш солодкою мрією Путіна є те, щоб в Україні розпочалося справжнє протистояння. Грати на внутрішньому українському полі Кремль вміє, і можливостей для цього у нього з'явилося більше.

Якщо раніше ми бачили провокації на національному грунті (поляки, угорці), то зараз Москва може, чому ні, включити увесь свій арсенал, який вона застосовувала починаючи з 2014 року. Підривати економічну стабільність, розпалювати ненависть між соціальними групами, дискредитувати державні інститути і тд. Фейл стейт, територія, різні частини якої де факто знаходяться під зовнішнім управлінням.

І тут підходимо до того, що якщо не інтересантом, то генератором хаосу є сама нинішня українська влада. В принципі, слід згадати, що ще під час президентських виборів московські знавці (той же редактор «Эха Москвы» Венедиктов, який часто зливає інформацію) прямо заявляли, що ставкою Путіна є не якийсь політик, який зможе прийти на місце непоступливого Порошенка, а «Містер Хаос».

Про економічні «успіхи», зокрема дірку в бюджеті, і те, чим це загрожує, саме в ці дні сказано чимало. Додайте земельне питання, і те, що влада системно почала робити ворогів з ветеранів, волонтерів, патріотів. Ще не минуло й року, а Зеленський для найбільш активної частини суспільства — теж слово з п'яти букв, що й Путін. Верховна Рада перетворюється на «казіно з блекджеком і шлюхами», міжнародна політика ослабла, міністерствами керують не чиновники, а неофіційні радники — список можна продовжувати, і він багатьом добре відомий.

А в цьому місці стикаємося ще з більшим парадоксом. Міністр внутрішніх справ, чиїм покликанням мало б бути забезпечення стабільності, теж провокує дестабілізацію. Щонайменше — гучними «розкриттями» кримінальних справ, які можуть виявитись пшиком і ще більше підігріти градус внутрішнього протистояння. А по великому рахунку — зіштовхуючи між собою поліцію, та підконтрольні собі ж «загони Білецького».

Аваков — людина із великими ресурсами та такими ж амбіціями, але без особистих електоральних перспектив. Перебування на чолі МВС, і те, що він так і не оволодів українською, зробило його подальше політичне зростання шляхом виборів примарним. Поступово, він перетворюється на токсичну фігуру.

Але, знову ж, ще під час президентської кампанії оточення Авакова (Антон Геращенко) намагалося «продати» його образ як єдиного, хто може забезпечити порядок. Авакову вигідний хаос, щоб його «перемагати» і тим самим підвищувати власну політичну капіталізацію. А там, дивись, і відкриється вікно можливостей для отримання абсолютної влади.

Звідси і ті вистави на київських вулицях, які ми бачимо, і ще побачимо.

Люди, які виходять на акції протесту проти переступу «червоних ліній», проти капітуляції як раз найменше зацікавлені у хаосі, але саме їх роблять «винними».

І ця складна модель, яка сформувалася в Україні, поки що недоступна для осмислення «зеленому електорату», який продовжує вірити попри потужну струю уріни, яка ллється на нього з усіх шпарин.