День Соборності, — привід поговорити про значення різних територій в історії України, а надто тих, щодо яких існує безліч стереотипів, як щодо Донбасу.
Не знаю, як нині окуповані терени, а саме промисловий Південь регіону, називалися років 200 тому. Землі Війська Запорізького? Частково і Донського. Одне очевидно, Донбас — назва нещодавня, яка виникла лише після початку розвитку промисловості. А під товстим шаром радянської міфології, на кшталт «стаханівської», то там то там виринають свідчення про людей, які жили в цих степах раніше.
Козацькі зимівники та пости, довкола яких виникали міста та містечка, такі як Луганськ, чи Чорнухіне, що поблизу Дебальцевого, де теж точилися жорсткі бої у 2015-му. Колишня Кальміуська паланка. Загалом, місцевість довкола Дебальцевого, протоптана власними ногами в дитинстві, пястріє українськими топонімами, які навіть ніколи не перекладалися в розмові на російську. Скелева, а не Скальная, Марків Яр, а не Марков Яр.
До хвилі російських старообрядців, наприкінці 19, а надто у першій половині 20 століття додалися хвилі заробітчан, переважно з Росії. Фактично на цих територіях відбулася заміна населення новими і більш агресивними прибульцями, за якими стояла імперська, а потім радянська влада.
І хоч всі паралелі хибують, щось все таки дає підстави дивитися на Донбас, особливо на його окупований Південь, як на «українське Косово» . Де теж відбулася зміна етнічного складу.
Колись до нас «на район», це десь 80-ті роки, переїхала україномовна дівчина. Яку так і називали «Галя-Українка». Думали що з Західної. Та питання в тому, що переїхала вона з селища, яке знаходиться буквально у 8-ми кілометрах, там, де зараз Світлодарська дуга. Україномовного селища, яке існувало у якійсь паралельній реальності до російськомовних міст.
До речі те, що на Півночі як Луганщини так і Донеччини ситуація інша, і люди та тип економіки там інші, свідчить про штучність поняття «Донбас» як такого. Бо до нього вольовим рішенням «пристібнули» історичні землі Слобідської України.
В різні часи по різному намагався дати характеристику нинішньому стану своєї малої батьківщини. Зараз сказав би, що це — величезний, стаціонарний табір колишніх трудових мігрантів. Всі подібні соціальні утворення дуже згуртовані, мають чітку ідентифікацію «свій-чужий» і ностальгію по землям походження, мають інерцію культу праці, бо саме для цього туди приїхали їхні предки. Саме тому так «заходила» теза про те, що «Донбас годує Україну». І культ сили, звісно.
З цієї точки зору усі розмови про необхідність «почути» Донбас позбавлені сенсу. Донбас не хоче, щоб його чули і не хоче бути почутим. Він перевіряє «на зубок» що ти собою являєш.
І знаючи ментальність регіону можу стверджувати, що Донбас сприйме і переорієнтується на Україну після деокупації, якщо Україна повертатиметься туди впевнено, не підлещуючись, і не боючись встановлювати свої правила і свій порядок денний. Там сприймуть силу.
Вся проблема попередніх років полягала в тому, що з донбаськими «елітами» намагалися загравати, даючи їм можливість створювати свою окрему «галактику».
P. S. — на фотографії до блогу — моя мама. Це — Дебальцеве в середині 50-х років. Дівчата у вишиванках. Мама, за її словами, не володіла російською, аж поки не пішла у школу. Днями її не стало.
