Події останніх років дають особливо зрозуміти, що наше бачення впливів Заходу на Україну було всуціль наївним і не відповідало реальності. Ми дуже звикли до чорно-білої схеми «РФ/СРСР протистоїть США, США протистоїть РФ/СРСР», приписуючи цьому альянсу першочергове бажання поділити між собою землі Східної Європи. В 1990-х здавалося навіть що західний вектор переміг комунізм ідеологічно. Втім, мушу розчарувати, в реальності це було засобом самозаспокоєння прозахідних сил і фактором мобілізації проросійських.
Поспішаю вас розчарувати вдруге. СРСР програв економічну війну, маркетинг і можливість забезпечити своїх громадян нормальними товарами в достатній кількості. Втім, з політикою і ідеологією для СРСР ситуація діаметрально інша. Свого часу американський політолог Семюел Гантінгтон в своїй книзі «Політичний порядок в мінливих суспільствах» зазначив, що комуністи більш успішно діють у країнах, що модернізуються і виграють там конкуренцію у агентів впливу США. Причиною стало те, що комунізм де-факто виступає в якості готової управлінської ідеології, яку можна нав'язати країні, це готова концепція управління, кого куди ставити, кого розстрілювати і як проводити революцію.
У той же час, Гантінгтон підкреслює, що США не оперували такого рівня інструментальними ідеями, і навряд чи стратегічна культура американського суспільства здатна їх породити щодо країн, що розвиваються. У той же час ці країни часто важко переживають наслідки свого авторитарного минулого і знаходяться в ідейному вакуумі щодо того, що є потрібне, а що небезпечне. Просто банально копіювати політичний мейністрім США для України взагалі неможливо: немає ані стабільної двопартійної політичної системи, ані подібної політичної культури громадян.
Політолог Семюел Гантінгтон
Політична культура США була повністю вибудувана на генеруванні ідей обмеження впливу держави і її інститутів у традиції, яка походила ще від британського ліберального філософа Джона Локка. Тож вирішити американськими порадами питання нестабільності державних інститутів, загальної інституційної неспроможності виявилося просто неможливо. Аналогічно сталося і з пострадянським простором: єдина ідея західного походження яка реально втілювалася владою в 1990-х це ідея ринкових економічних реформ, втім ніяке економічне зростання не може замінити собою стабільного політичного порядку.
У цьому ж розрізі частково можна розглядати і ідеологічну панацею прозахідних сил України 2010-х років, антикорупційну політику. Окрім того що вона досить широко толерувалася дипломатичним корпусом США в Україні, у якості рятівної ідеї її сприйняла і значна частина українського суспільства. Де-факто вона виявилася такою самою підміною потрібних рішень в сфері політичної модернізації і створення більш керованої системи, утвердження політичного порядку фактично замінилося економічною панацеєю зростання доходів та антикорупційною ідеєю прозорості їх витрат. На практиці ж антикорупційні організації, що мали б виступати на вістрі змін і укріплення державності подіяли лише як фактор розбрату. В підсумку виявилося, що антикорупційні стратегії можуть дискредитувати як брутальних автократів з орієнтацією на РФ, так і цілком прозахідних політиків у нестабільному суспільстві. І саме це сталося з Україною в 2019 році.
Станом на тепер ми отримали взагалі парадоксальну ситуацію: антикорупційна тематика використовувана західними партнерами для нашої ж вестернізації почала регулярно давати збій. Згодом склалася досить парадоксальна ситуація коли Андрій Деркач будучи агентом впливу РФ в Україні позиціонував себе у якості викривача міжнародної корупції і під цією вивіскою вкидав небезпечні меседжі. Як наслідок, демонтаж державності в інтересах РФ може відбутися і в стилістиці кольорової революції, а її підточування — в термінах антикорупційних заходів. Шановані на Заході експерти Адріан Каратницький та Олександр Мотиль в 2018 році виступили з текстом для Foreign Affairs, де розкритикували антикорупційну повістку за розмивання результатів реформ в Україні. Постійний акцент на проблемах державного управління в нестабільній політичній системі приводить до влади популістів, і в цьому розрізі антикорупційна стратегія виявилася вбивчою.
Лаконічне прев'ю до тексту Адріана Каратницького і Олександра Мотиля на сайті ТЕКСТИ.
Саме поняття і явище гібридної війни, хоч і дуже обмежене, однак дає нам чіткий натяк: Москва зовсім не в усіх випадках діє під російським триколором, і можливості для дестабілізації України для неї значно важливіші ніж спроби нав'язати їй стабільний проросійський режим. Багатьом може здаватися, що культурні вимоги про другу державну мову важливіші за демонтаж державності через федералізацію, однак в реальності кінцева мета таких вимог не досягнення російськомовності в Україні, а саме ослаблення державності через культурну війну. Розмивання здатності центру приймати рішення і є найбільш бажаним наслідком у стратегії РФ щодо України.
У випадках, коли політична допомога зі США взагалі нічого не може вдіяти з управлінськими реаліями нашої держави, то РФ отримує неочікувану перевагу і додатковий простір для дії.
Саме виходячи з цих реалій Захід і має шукати стратегію для закріплення в Україні. Незалежна Україна потрібна Заходу і США зокрема у розрізі питання безпеки, однак ця тема прямо росте з самої стабільності держави і здатності створити дієву політичну систему. Надалі політика, яку підтримуватиме посольство США в Києві має бути значно більш прагматичною. Розгледіти з Вашингтона реалії потрібні для досягнення такої мети не досить легко.
Обнадійливим сигналом є призначення нового посла США в Києві Кіта Дейтона, директора Європейського центру з вивчення питань безпеки імені Джорджа Маршалла. Саме на цій фігурі лежатиме завдання виробити ефективну стратегію, яка буде підтримуватися США в наступні роки в Україні. І зробити це необхідно на реалістичному грунті: як оминаючи неефективні але популярні часом на Заході стратегії, так і ідеї-пастки, які вкидаються олігархатом та агентами впливу РФ. І саме від того, якими політичними рейками буде керуватися співпраця Києва і Вашингтона найближчим часом і буде залежати безпекове майбутнє для України і навіть питання її незалежності як держави.
