Донбаський вузол політичної кар'єри Зеленського ризикує стати для нього великою тріщиною на майбутнє. Адже уже зараз створилася ситуація, в якій від дій України реінтеграція Донбасу сама по собі не почнеться, а дії РФ не скуті взагалі жодними обмеженнями. У той час як для нинішнього керівництва України питання Донбасу лишається ледве не ключовим успіхом який можна «продавати» всередині країни на виборах, реальна можливість вирішити це питання швидко і не на користь РФ вже майже повністю виключається.
Що особливо важливо, так це дискомунікація і різнобій офіційних ліній Києва і Москви щодо нинішньої спроби взаємного припинення вогню і деескалації на Донбасі. Останнього тижня особливо помітними стали тенденції того, що процес «зближення» в реальності відбувається лише з боку офіційного Києва. І позиція Києва зводиться до малої уваги до цього факту, у той час як РФ всіляко тисне на Київ можливим виходом з перемовин (навіть попри фейковість листа Козака про вихід з них, фейк очевидно мав російське походження), і промацує в українському суспільстві тематику внесення особливого статусу Донбасу в Конституцію (так само фейкова заява Козака оприлюднена раніше німецьким виданням Spiegel). І розгадка цього складного пазлу досить проста: РФ бачать проблему Донбасу і своєрідний «відкуп» Москва хоче зовсім не в площині теми регіону. РФ цікавить повноцінне розбалансування України як політичного гравця, шляхом стимулювання перш за все внутрішньополітичних конфліктів. І стратегія надання Донбасу особливого статусу для РФ має сенс тільки у якості довгострокового подразника і створення тумблера конфлікту, який можна увімкнути/вимкнути подібно до питання Криму у роки пізнього Януковича. Без позбавлення Києва решток суб'єктності РФ не готова ідти на жодні конкретні поступки.
Взагалі, говорячи про питання Криму і Донбасу і втручання РФ у внутрішньополітичні справи України доречно згадати дилему безпеки в міжнародній політиці, особливо трактування з точки зору наступального реалізму. Це досить парадоксальна річ, але в умовах напруженості між стороною А і В, за умов паритетності їх міцності більше шансів що воєнний конфлікт розпочне саме та сторона, яка поступово втрачає свій вплив на користь другої. Це потрібно аби переломити хід подій і не допустити зміни статусу кво, в якій конфлікт вже не буде між рівнозначними за впливом сторонами, а ситуація дійде до значного домінування однієї з сторін.
Це власне кажучи і сталося на Донбасі. РФ усвідомлюючи довгострокові тенденції до зниження рівня свого впливу на ситуацію у конфлікті з Заходом за долю Східної Європи починає військовий конфлікт, який має намір переломити статус кво. Аналогічні ситуації сталися не без участі російських спецслужб або і урядових військ в Молдові і в Грузії. Завдяки маленькому плацдарму конфлікту захопленому всередині країни, ситуація змінюється для РФ з «остаточно втрачена зона впливу» до «ситуація неоднозначна», з'являється більший простір для маневру у часі, особливо внаслідок зміни влади в цих країнах. І, на жаль, така ж стратегія застосовується Москвою і щодо України.
Але найбільший парадокс полягає у тому, що крок назад від конфлікту для будь-якої сторони буде розцінюватися іншою стороною як слабкість і неготовність захистити свої інтереси. Тому інша сторона розпочне більш активні агресивні дії замість деескалації з метою швидшої перемоги в конфлікті. Це і стається нині в Україні з огляду на дії Зеленського і спробу «деескалації в одні ворота»: РФ не отримує від неї бажаних результатів і просте розведення військ в обмін на якісь не досить важливі для Росії поступки Києва виявляється для Москви втратою стратегічних позицій по суті за безцінь. Росія однозначно хоче незворотних змін в статусі Києва і керованості регіонів України центром. На даному етапі зовсім не для прилучення їх в склад РФ, а передусім задля зашивання довгострокового конфлікту в саме тіло України як держави. Навіть попри те, що Зеленський зараз ніби не погоджується на такий розвиток подій, земля так швидко йде з під його ніг, що ніхто не виключає можливості для РФ притиснути його до стінки цих вимушених рішень дещо згодом. Москва у цьому конфлікті на відміну від Зеленського абсолютно нікуди не поспішає.
Тому, між іншим, в інформації поданій пресслужбою президента РФ про дзвінок Зеленського Володимиру Путіну говориться про те що сторони обговорили і питання децентралізації України. Саме це, а не якесь ефемерне припинення вогню є реальною метою конфлікту на Донбасі для РФ. І децентралізація в трактуванні РФ очевидно має неабияку геополітичну цінність для Москви.
Надалі маніпулятивних актів промацування теми з боку РФ буде лише більше. Цього тижня місцевого політика з ОПЗЖ в Дніпрі Сергія Нікітіна викликали до СБУ через розвішані ним борди щодо заклику до «Дніпровського референдуму».
І ухвалення в невідомо яких цілях Слугою народу закону про порядок проведення референдумів грає не на користь нинішнього геополітичного статусу Києва, навіть попри усі запевнення що незаконні референдуми не будуть допускатися.
Між іншим, таким самим дивним промацуванням сили і швидкості реагування української державної машини можуть бути і «теракти» у Луцьку та Полтаві.
Це лише маленька спроба осмислити той масив подій які сталися останнього тижня і якось вкласти їх в чітку лінію дій РФ щодо України. І маю впевненість, що окреслені штрихи надалі ставатимуть все більш жирні, а розуміння ситуації буде з'являтися все більше.
