Українська політика затиснена між визначеннями авторитаризму і демократії дійсно заводить багатьох в пастки. Люди часто описують Україну як демократію тому, що вона не підпадає під опис авторитарної держави і звісно ж цим вводять себе в оману ще однією хибною дихотомією.
Насправді український політичний режим слід назвати неопатримоніалізмом. Визначення ряду авторитетних політологів, зокрема і шанованого мною теоретика політичної модернізації Шмуеля Ейзенштадта. Його особливістю є те, що при наявності усіх формальних наслідків демократії, парламенту, партій і навіть Конституції, політична система діє не як інститути демократій, які спираються на раціонально-легальний тип панування. Діє як архаїчна, бо спирається на старі, «родинні» форми взаємодії, саме тому так багато лідерів партій беруть своїми заступниками своїх кумів, у партійні списки потрапляють родами, а найкращі друзі хрестять дітей одне одного часто лише аби стати родичами.
Перші українці Америки. Згодом багато хто з них зробить кар'єру чи бізнес суто завдяки родичам і друзям. Хтось завдяки ним же створить власні злочинні угруповання.
Прикол в тому, що наш блискучий демократичний автомобіль все ще їде на кінній тязі, тобто нібито демократія живе за рахунок архаїчної моделі взаємодії суспільстві. Окрім цього склалася і така річ як «клановий капіталізм» — коли блага вільного обміну доступні лише для своїх, купуємо і продаємо друзям і родичам, з ними ж усі контракти. В економічному плані досить таки руйнівна річ, бо врешті такий «ринок» не є вільним анітрохи.
Перш за все специфіка ситуації в тому, що наші формальні інститути не є центрами прийняття рішень від слова зовсім. Просто тому, що рішення приймаються неформальними групами з конкретних людей. І тому ніякі нові інститути не виправляють загальну проблему того що ніякі інститути не впливають взагалі.
Чому? Бо має бути щось над людиною і її родичами, і з ось цією спільнотою ще слід непогано попрацювати. Це «щось» називається нація і дозволяє подолати проблеми аморальної родинності (соціальне явище коли людина звітує лише перед родиною і не бачить нічого вище), з'являється якась інша шкала авторитетів і спільна площина координат.
Титульна сторінка «Акта Нарбуторум» — збірки документів про шляхетську родину Нарбутів. Українська родинність в її естетичному вимірі.
Поки не завершиться процес формування нації, не буде ані повноцінної демократії, ані капіталізму, як би вам не хотілося розігнати українське тіло поперед батька. Врешті, демократія і нація виникають в міському просторі, а наш люд масово заселив міста якихось 50 років тому. Це означає що нація обов'язково створиться, втім сподіватися що якісь партії, організації, агентства, асоціації та інші політичні інститути зможуть зумовити щось принципово нове — марно. Тому усі ці проектні офіси реформ, нові відомства не діють так, як мали би. Бо це фігури, які реально не грають на дошці.
І це так само непоганий інсайд для людей з західних країн, які приїхали в наші міста з посольств роздавати гранти, вимірювати наші проблеми і визначати стратегічні напрямки. Раціональне і легальне у нас лише ширма для особистих зв'язків. Втім, побачити архаїчні механізми неопатримоніалізму для вихідців з раціональної демократичної культури випадково майже неможливо. Бо вони походять з суспільства, де автомобіль дійсно їде за рахунок мотору, а не коня в упряжці.
Замість того аби вивчати формальну структуру і законні підстави розподілу влад в Україні, краще зверніть увагу на клієнтарно-патронажні зв'язки, помалюйте на дошках собі хто з топ-політиків вийшов з якої патронної групи, хто в медіа обслуговує чиї інтереси.
Можете навіть не відкривати реєстр політичних партій України. Можете навіть не заглиблюватися в Конституцію (вона у нас, до речі, майже повністю як у Франції). Просто дізнайтесь хто кому кум. І багато питань одразу ж відпаде.
