Після періоду кровопролитних війн та стабілізації кордонів Великих держав було встановлено баланс сил у Європі — колективний договір безпеки. Країна, що знаходилася на перетині стратегічних шляхів постачання ресурсів зі Сходу на Захід і виходом до моря, за багатостороннім договором отримала гарантії безпеки, захисту та територіальної цілісності в обмін на нейтральний статус (відмову приєднання до міжнародних безпекових структур). Але згодом один з підписантів гарантій напав на країну. Агресор зламав систему балансу сил на політичній арені Європи та порушив всі норми міжнародного права, перетворивши договір на «клаптик паперу» і цими діями розпочав світову війну. Окупант проводив масові страти, ґвалтував, катував, мародерствував, чинив звірства, нищив культурні та історичні цінності, загалом вчинив низку воєнних злочинів.
Якщо ви думаєте, що це опис України після розпаду СРСР, Будапештський меморандум та напад Росії, то ви глибоко помиляєтеся. Це історія Бельгії.
Згідно Лондонської угоди 1839 року представниками Великої Британії, Австрії, Франції, Пруссії, Росії та Нідерландів було гарантовано незалежність і нейтральний статус Бельгії. Тим самим Бельгія відмовлялася від будь-яких безпекових альянсів та покладалася виключно на гарантії багатосторонньої угоди.
Це призвело до того, що на початок ХХ століття Бельгія майже не мала армії та озброєння. Німеччина, яка була одним з гарантів безпеки та нейтралітету Бельгії своїм вторгненням зруйнувала всю тогочасну європейську систему безпеки, поставивши під сумнів будь-які міжнародні договори та норми права. Так, німецький канцлер фон Бетмен-Гольвег називав Лондонську угоду «клаптиком паперу».
Німецька окупація Бельгії періоду серпня — листопада 1914 року ввійшла в історію як «зґвалтування Бельгії» та стала однією з найжорстокіших сторінок сучасної європейської історії, яку згодом перевершили лише жахи концтаборів ІІІ Рейху та комуністичного СРСР.
Повернемося до українських реалій. Ситуація з Будапештським меморандумом один в один повторює історію з «бельгійським нейтралітетом». Безпека нашої молодої держави залежала від хиткого та розмитого «папірця» про гарантії безпеки. Натомість ми взяли на себе зобов'язання нейтралітету — позаблоковість та відмова від вступу в НАТО. Ядерні гарантії безпеки ми обміняли на привид безпеки. Натомість, як і Бельгія, ми стали об'єктом агресії нашого ж гаранта безпеки.
Історичні паралелі настільки паралельні, що навіть звірства росіян в Україні у 2022 році повторюють кривавий бєспрєдєл німців у Бельгії 1914. І знову маємо «зґвалтовану», але вже Україну.
Історія вчить тому, що вона нічому не вчить. Раз за разом ми наступаємо на ті самі граблі.
Бельгія винесла урок з нейтралітету і стала повноправним членом НАТО і ЄС, а також бере участь у багатьох міжнародних організаціях. Вона обрала активну позицію максимальної участі у структурах, замість ілюзорного нейтралітету.
Натомість Україна знову наступає на граблі нейтралітету
Стамбульські перемовини несуть нову загрозу безпеці. Нам знову пропонують нейтралітет в обмін на примарні гарантії безпеки аналогічні тим, які були запропоновані Бельгії та Будапештом-1994. Великі держави (потенційні гаранти: Росія, Велика Британія, США, Китай, Франція, Туреччина, Німеччина, Канада, Італія, Ізраїль) обіцяють нам безпеку в обмін на позаблоковість та обіцянку не розробляти ядерну зброю.
«Держави-гаранти нададуть Україні допомогу в разі збройної агресії чи будь-якої операції проти України, … включаючи закриття повітряного простору, надання необхідної зброї, застосування збройної сили з метою відновлення, а потім підтримки безпеки України як постійно нейтральної держави.»
Згідно з комюніке, зміст якого витік на широкий загал, Україна має не лише дотримуватися позаблоковості, але й зобов'язана не долучатися до будь-яких військових коаліцій або розміщати іноземні бази у себе на території, а спільні військові навчання можуть проходити лише за згодою всіх гарантів договору.
Ніби-то не все так і погано. І 4-та пропозиція Стамбулу виглядає майже так само привабливо як і 5-та стаття НАТО.
Але диявол ховається у дрібницях.
По-перше, така кількість гарантів передбачає процедуру консенсусу в прийнятті рішень. Це знову буде Радбез ООН з нескінченними стурбованостями і без жодних реальних дій, бо хтось буде проти. Отже, це не вирішення проблеми, а нова обгортка для старої.
По-друге, а що буде, якщо гарантії безпеки порушить один з гарантів? Чи несе це автоматичне покарання для нього у вигляді коаліції на захист України? Міжнародна система не змогла дати відповідь на це питання сьогодні в рамках теперішніх інституцій та норм. Проте і 100 років тому, в 1914 році, відповіді не було і довелося прийняти початок Світової війни по факту. (Як і ІІ Світову війну, на яку закривали очі політикою «замирення» до 1939, хоча реально війна розпочалася раніше).
По-третє, межі, на які розповсюджується нейтралітет. Пункт другий пропонує:
" Ці міжнародні гарантії безпеки для України не поширюватимуться на Крим, Севастополь чи окремі райони Донбасу. Сторонам угоди потрібно буде визначити кордони цих регіонів або домовитися, що кожна сторона розуміє ці кордони по-різному."
Отже, це по суті встановлення нових кордонів України і перекроювання мапи Європи на вимогу агресора з метою його замирення. Віддайте, що просить, а то буде гірше.
Радує, що перемовини зупинилися і поки жодного рішення не прийнято. Вірогідність реалізації такого договору виглядає не дуже реалістичною. І кожен день активних військових дій (особливо успішних) та факти звірств росіян віддаляють можливість такого сценарію.
Зрозуміло, що рано чи пізно доведеться сідати за стіл перемовин з Росією, але хочеться щоб це були перемовини, якщо не про капітуляцію, то принаймні про вивід військ, повернення до міжнародно визнаних кордонів 1991 року та контрибуції за нанесену шкоду. І це залежить від нашої стійкості та міжнародної підтримки.
Слід зазначити, що серед міжнародного політикуму такий "стамбульський" варіант завершення війни має досить багато прихильників.
Цей сценарій зручний для Заходу: він створює модель для дій в аналогічних ситуаціях (Грузія, Молдова) та відкриває можливість нової архітектури безпеки Європи, де Росія та Захід залишаються геополітичними супротивниками, але визнають певні червоні лінії. На мою думку, такий підхід є слабкістю, хоча і зручний — відбутися "малою кров'ю", особливо не своєю, і мінімізувати економічні втрати, поки це не так дорого.
©️Ярослава Бірюк для XIMERA
Аналітичний Центр XIMERA — міжнародні відносини, гібридні загрози, геополітичні химери
