Серед генеральної старшини артилерії українських армій періоду Української революції 1917–1921 рр. помітно вирізнявся генерал–хорунжий Армії УНР Василь Сварика. Уродженець с. Солгубівці Роменського повіту Полтавської губернії В. Сварика народився 1 березня 1875 р. в сім'ї дворян. Закінчив Орловський кадетський корпус та 2–ге Костянтинівське військове училище (1895 р.).
У 1895 р. був розподілений на службу в 13–ту артилерійську бригаду російської імперської армії. З березня 1897 р. по листопад 1898 р. брав участь у експедиції 13–ї артилерійської бригади на острів Кріт. З 14 березня 1901 р. В. Сварика був призначений на посаду в 13–й артилерійський парк. Згодом в лютому 1904 р. він служив у 2–му мортирному артилерійському парку. 25 травня 1907 р. отримав звання капітан та був переведений у 42–гу артилерійську бригаду. З вересне 1909 р. перебував у 44–й бригаді, а з 19 липня 1914 р. став командиром 5–ї батареї 42–ї артилерійської бригади. За бойові заслуги в січні 1916 р. отримав звання полковник та з серпня 1916 р. на фронті очолив 2–й дивізіон 42–ї артилерійської бригади армії Російської імперії. За бойові дії в Першій світовій війні 29 липня 1915 р. та 24 січня 1917 р. В. Сварика був нагороджений Георгіївською зброєю та отримав всі нагороди до Святої Анни II ступеню з мечами та биндою.
12 березня 1918 р. полковник Сварика перейшов на службу в українське ввійсько – став інспектором артилерії Запорізької дивізії Армії УНР. Під час гетьманату П. Скоропадського з 7 жовтня 1918 р. він очолював 11–й легкий гарматний полк Армії Української Держави (УД). А з приходом до влади Директорії УНР, з 27 січня 1919 р. В. Сварика був помічником командира 4–ї гарматної бригади Дієвої армії. З 15 березня 1919 р. він займав посаду іспектора артилерії VIII коша , а з 26 березня того ж року перебував у резерві старшин Дієвої армії УНР.
У серпні 1919 р. під час боїв з поляками, потрапив у полон. Однак у вересні 1919 р. був звільнений та обіймав посаду помічника начальника Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. З 13 жовтня 1919 р. – т.в.о. начальника Головного артилерійського управління Військвого міністерства УНР, а також був членом ліквідаційної комісії Головного артилерійського управління (ГАУ). 20 січня 1920 р. В. Сварика викладав у Камянець–Подільській спільній юнацькій школі. Також він входив до організаційного комітету ГАУ, був помічником начальника Артилерійської управи Військвого міністерства УНР, а згодом в липні 1920 р. став начальником цієї структури. У 1923 р. еміґрував у Францію. 28 квітня 1965 р. генерал–хорунжий Армії УНР помер та був похований на цвинтарі в м. Везінек (Франція).
Біографічні відомості В. Сварики засвідчують його професіоналізм, самопожертву та системну невтомну працю на користь розбудови українського війська та беззаперечну вірність ідеям української самостійності. Саме завдяки таким як В. Сварика, українська держава тривалий час боролося за свою незалежність проти переважаючих ворожих іноземних сил. І навіть попри поразку в Революції 1917–1921 рр., завдяки воєнним звитягам українських офіцерів та рядовиків, український народ зумів продемонструвати всьому світу власну суб'єктність та набув важливого державотворчого досвіту, який безсумнівно став у нагоді вже 1991 р. та досі служить певним орієнтиром у сучасній боротьбі за утвердження власної незалежності проти російських окупантів.
Детальна біографія В. Сварики за посиланням:
