Йде 423р. до н.е. Величне давньогрецьке місто Афіни ще на піку своєї могутності, хоча десь там на горизонті уже маячать контури всім відомої полярної лисички на кінцях списів спартанських фаланг (йде, бляха, війна!). Цього ж року видатний афінський КВНщик – ой, вибачте – поет та драматург Аристофан, якого ще іменують «батьком комедії», вперше ставить п`єсу «Хмари».

В творі він в`їдливо та безпардонно критикує й знущається із найвидатнішого афінського філософа Сократа та з його філософської школи. Перепадає як і самому мудрецю, якому Аристофан тупо приписує те, що той ніколи не робив (приміром, що дер гроші з учнів за навчання), так і його філософському вченню, яке автор безсоромно перекручує та пересмикує на свій лад. Але основні огріхи, в яких гострий на язик Аристофан дотепно обвинувачує Сократа – це неповага до законних богів із намаганням ввести нових (в п'єсі це – хмари), а також нагле розбещення молоді, яку той, нібито, навчає зневажати давню мораль (а зовсім не те, про що ви спершу подумали). Сократ в ті часи – знаний і відомий. Хтось його шанує, хтось ненавидить, комусь він – світоч мудрості, а комусь кістка в горлі. Проте після прем`єри «Хмар» над ним кепкують та потішаються всі Афіни. «А чого б і ні – прикольно ж постєбався, правда? Ти шо – шуток не панімаєш? Він зовсім не хтів його обідить – просто в тебе з чюствам юмара праблєми!»

І все було б добре, якби через деякий час, коли Афіни стали потерпати від зубожіння та високих спартанських тарифів, Сократа зненацька не обвинуватили, не засудили та не стратили, змусивши здійснити самовбивство. Звинувачень, які привели до вироку, було лише два – зневага до богів та все те ж розбещення молоді. Щось знайоме, правда? І, до речі, ніхто навіть не подумав виступити на його захист. Бо всі громадяни Афін на 73% були впевнені в правдивості цих обвинувачень. «Не міг же брехати приколіст Аристофан, хай йому буде аїд пухом! Як він класно цього пихатого умніка в п`єсі сдєлав, а? Так тому брехуну і старому развратніку (баризі, алкашу – потрібне підставити) треба! І вопше – Афіни вже устали від цієї філософії!» Нічого не нагадує? А тепер уявімо собі, якби у них існувало наше безцінне та чесне телебачення? Плюс Шарій з Мосійчучкою? Та ще й, прости Господи, Квартал 95? Думаю, навіть олімпійські боги не змогли б тоді відмитись від Мальдів, корупції та торгівлі на крові.

Гумор – це завжди була зброя, потужна інформаційна та ідеологічна зброя. Як і з кожною зброєю тут все повністю залежить від того, хто нею користується та для яких забаганок використовує. Це як із ножем – ним можна вбити, порізати сало чи врятувати когось на операційному столі. Тому найгірше, коли гумор стає інструментом ангажованих політичних замовлень для утвердження в суспільній думці хибних поглядів та фальшивих смислів. Коли він цілеспрямовано дискредитує, очорнює та принижує, безпардонно знецінюючи все, чого торкається. Коли підіграє найнижчим емоційним поривам простого обивателя – тупо поржати, обсміяти чи об когось повитирати ноги. Жертвою подібних маніпуляцій і став все той же Сократ. Але навіть він не підозрював, яку катастрофічну руйнівну силу може містити в собі гумор, коли опиняється в захланних, амбітних та безпринципних рученятах.

У 2005-му році досить відома тоді в Україні «Студія Квартал 95», що складалась із молодих та енергійних КВНщиків, всім кагалом переїжджає в Київ та одержує можливість на повноформатну передачу під назвою «Вечірній Квартал», на найпопулярнішому в той час телеканалі «Інтер»(!), зразу ж у прайм-тайм(!!!). Студія також зненацька отримує небувале до цього фінансування. Чому саме зараз? І чому так раптово? А все тому-що восени 2004-го в Україні відбувається дуже знакова подія – Помаранчева революція, і послуги перспективних та невибагливих в методах гумористів стають дуже і дуже затребуваними. «Квартал» моментально береться до справи і на повних парах починає мочити всіх, хто мав відношення до подій помаранчевої осені. І ось уже в суспільній свідомості починається бродіння, що «нє всьо так адназначна». Що в Київ під час революції приперлись ліниві безробітні западенці та тупі рагулі. Що Ющенко – ніякий, самозакоханий та покусаний бджолами самодур. Що Тимошенко – хитрозроблене та падке на гроші й владу стерво. Що Яценюк – нудний, переляканий та ні на що нездатний кролик-ботан, і т.д., і т.п. А тепер зробіть паузу і подумки згадайте, які асоціації у Вашій пам`яті прямо зараз в цей момент визивають згадані політичні персонажі? Частково співпадають з описаним вище? Якщо так, то я Вас вітаю: Ви піддались впливу стереотипів, нав`язаних прикольними криворізькими чувачками.

Натомість було і протилежне: мешканці українського Сходу у них – це працьовиті й самовіддані трударі, «каториє кормят всю страну», поки інші майданять (саме цей фальшивий стереотип радо використав ворог у 2014-му). Янукович – недалекий, але простий та прямий у спілкуванні мужик, в дошку свій пацанчик, який і в диню, при нагоді, може дати. А от Путін – недосяжне світило із далекого омріяного Всесвіту, про яке треба і жартувати акуратно, і згадувати не часто.

Все це низькопробне сміття методично роками вдовблювалось у свідомість телеглядача, пропагуючи узагальнений образ україномовного українця, як недолугого інтелектуально-обмеженого селюка, а України – як території повного безладу із ні на що не здатними прибацаними політиками. Як результат: повна деморалізація патріотичної й політично-активної частини суспільства, а на фініші – тріумф Януковича на президентських виборах в 2010-го. Ставка спрацювала – інвестиції в політизований треш-гумор виправдали себе на 120%.

В чому ж особливість цього гумору? Розрахований на невибагливого та всеїдного глядача, він паразитує на його найбільш примітивних та ницих прагненнях: висміюванні чиїхось вад та хиб, навішуванні стереотипів та ярликів, знецінюванні чужих успіхів та досягнень. Корінь всього цього – Совок, в якому в свій час жорстко засуджувався будь-який відхід від встановлених Партією норм, популяризувалась одноманітність, а будь-яке намагання виділитись нещадно переслідувалось та цькувалось. Перекочувавши із пост совкової свідомості на сцену цей примітивний прийом маскульту заграв новими фарбами – політичними, знецінюючи не лише опонентів та їх успіхи, але й ідеї, смисли, переконання, а то й просто святі для інших речі. Чого лише вартують жарти про «сеньйора-Голодомора», «Термос» та «Ав-ав-автокефалію», висміювання європейських перспектив України та систематичне оббріхування національних здобутків. Ми вже не кажемо про еталонні перли щодо «ебонітових палочок» на Майдані та України, як «актріси нємєцкіх фільмав для взрослих».

Один із класичних зразків – сценічний номер про будинок Гонрарєвої, «каторий сгарєл ат стида» під веселий акомпанемент народної пісні «Горіла сосна палала». Неймовірно мерзотне й видовищне перетворення цинічного злочину на веселе й радісне свято. Ми навіть здогадуємось, що за милий бородань радів більше всіх та весело плескав у пухкенькі долоньки. Із найсвіжіших шедевриків – безпардонне висміювання протестів представників малого бізнесу (ФОПів), «які на мітингах уже заробили більше, ніж їм пообіцяв Зеленський».

В результаті, карколомний успіх на ниві навколополітичного гумору підтвердив новоспеченим геніям гри на роялі правильність вибраного напрямку. Тим більше від замовників не було відбою. «Деньгі платят – а хулі єщьо нада?» Крок за кроком монополізуючи гумористичну галузь, захоплюючи нові напрямки та ринки й засмоктуючи в свої тенета креативну молодь, студія «Квартал 95» уже із 2014-го року стала просто одноосібним ретранслятором та гігантською фабрикою трешу, фейків та пропагандистських штампів. Апогеєм цього шабашу знецінювання й тотальної дискредитації став серіал «Слуга народу» із сюжетом, здертим з італійського аналога (про це тут: ШОУ-ПРОЕКТ «УКРАЇНА»). Цей агітпроп якимсь чином попав просто у нерв денаціоналізованої та дезорієнтованої частини суспільства. А потім настав 2019-й…

А потім настав 2019-й і, хоп хей ла-ла-лей, чувачки, життєвим і сценічним кредо яких були повальна дискредитація та знецінення, різко перекочували із владних кабінетів в серіалі у владні кабінети в реалі. А тепер питання, яке чи не щодня ставилось українському обивателю ще із тієї клятої новорічної ночі: а скільки, у випадку приходу до влади, наші веселі й креативні балагури продукуватимуть конструктиву? Так, саме конструктиву, бо одним креативом ситий не будеш в принципі.

У 2019-му відповіддю на подібні зухвалі випади був веселий сміх та щире кепкування із недолугих заздрісників, які або «атсталі ат жизні», або натхненно мріють повернутись до корита. Але наприкінці 2020-го стало явно уже не до сміху. Бо треш, дічь, тупість, безпринципність, брехня і все той же придурковатий креатив стали нашою щоденною реальністю. Об`єми триндеця зараз в Україні настільки гігантські, що ми, навіть, перестали звертати увагу на такі дрібнички, як розвал міжнародної підтримки України, дезорганізація державних інституцій, безнадія в економіці, згортання реформ, втеча інвесторів, деморалізація армії та тотальний олігархічний бєспрєдєл.

А чи могло бути по іншому? Однозначно — ні. Бо не здатні персонажі, у яких ЗНЕЦІНЕННЯ стає невід`ємною часткою їхнього сценічного іміджу та намертво вростає у особисту систему цінностей, вести себе уже по іншому, по іншому мислити, по іншому приймати рішення. Потрібен титанічний труд, щоб зламати опір егоїстичного внутрішнього «я» та почати продукувати щось системне й суспільно корисне. Серед людей на це здатні одиниці. Й це точно не наш «пастрєл, што вєздє паспєл». Тому то в Україні зараз функціонує лише те, куди поки не дотягнулись липкі ручки «молодої креативної команди» чи їхнього найближчого оточення.

Та й врешті-решт, щоб будувати нову країну – технологія знецінення та руйнування не допоможе. Вона просто не підходить. А гумором і креативом її не заміниш. Тут треба бути державником – тобто будівничим держави. Інакше, чекає весела дорога в прірву й народ на якомусь етапі може попросити своїх слуг знайти іншого господаря.