Мені дуже важко в цьому зараз зізнаватись, але перший свій замах на державний устрій я здійснив іще в школі, в старі добрі радянські часи.
– А я вважаю, що Ви не праві! – осмілився заявити я вчительці, яка вліпила незаслужену двійку одному із моїх однокласників.
– І вважаю, що це несправедливо, – добавив я охренівшому шкільному педагогу та, слово за слово, взяв і просто зірвав урок. Догана, запис про незадовільну поведінку в щоденнику та виклик батьків до директора школи здавалося б мали зупинити таке зухвале зневажання основ радянської моралі. Але було вже пізно – я таки ступив на слизьку кримінальну доріжку, вкусивши солодкий плід зневаги до закону.
Наступного разу мене вигнали геть із класу, коли я піддав сумніву стандартну комуністичну інтерпретацію «Лісової пісні» Лесі Українки, нахабно заявивши, що це глибоко-містичний філософський твір, а не п`єса про «важку долю простих трударів та про негативний вплив на них приватної власності». Мене було звинувачено в самодурстві, в хамстві, в неповазі до непростої праці вчителя та звільнено від уроків української літератури до кінця четверті. Щоб, курва, не мутив воду і не розбещував однокласників. Одним словом, як кажуть, я був взятий вчителькою на карандаш та остаточно пакатілся па наклонной.
І не знаю, яка б на мене, непутящого, чекала подальша життєва доля, але Радянський Союз зненацька здох. А разом із його кончиною пішли у небуття ті знамениті державні органи, з якими я так і не встиг познайомитись. Через що десь глибоко у моїй прогнилій середині назавжди зачаїлась патологічна тяга до беззаконня. Зачаїлась і чекала слушної нагоди, щоб труїти життя чесним, порядним та уставшим ат вайни громадянам.
Вперше я пустився ва всє тяжкіє 21 листопада 2004-го року. Коли у складі організованого злочинного угрупування «західноукраїнських рагулів та дармоїдів», з ніг до голови одягнених у все помаранчеве, цілих три тижні тинявся вулицями Києва та цілеспрямовано перешкоджав руху автотранспорту в центрі Столиці. Наплювавши на законні процедури та підриваючи державний устрій, я був одним із «тєх казлов, што мєшают нам жить», які сплутали карти простому, досвідченому та міцному господарнику родом із трудового Донбасу. Безперестанку вигукуючи під вікнами законослухняних киян оте ідіотське «разом нас багато – нас не подолати!», я своїми протизаконними діями, в чому щиро каюсь, посприяв приходу до влади пройдисвіта Ющенка. Того, хто взагалі не мав брати участі у тих клятих виборах, адже його просто помилково не встигли остаточно доотруїти – дозу не розрахували. Таке у організаторів іноді буває – спитайте у Навального.
Але, як кажуть, апєтіт пріходіт ва врємя єди, а відсутність кари за злочини приводять до іще більших злочинів. Тому я вдало заліг на дно, а моє кримінальне нутро тільки й чекало, аби згодом проявити себе у всій красі.
І коли все того ж сумнозвісного 21 листопада, але уже 2013-го року, українська влада абсолютно законно відмовилась підписувати Асоціацію із Євросоюзом. А вірні їй правоохоронні органи, згідно рішення суду, цілком справедливо та в межах правових й процесуальних норм чемно розігнали якийсь брудний молодіжний нічний притон на самому Майдані Незалежності. То моя злочинна сутність просто вирвалась на поверхню й дико заволала несамовитим гріховним криком. І все заради головного: задля негайного здійснення суспільно-небезпечного, такого для мене жаданого та іще з шкільної парти омріяного державного перевороту.
Вступивши у злочинну змову із такими ж самими прожжонними пройдисвітами та рецидивістами, я з дикими вигуками «Банду геть!» виявив повну зневагу до владних інституцій та до тих видатних особистостей, хто ці інституції очолював. Адже, як повіла мені одна високодуховна київська знайома: яке право мали ви, пиль прідарожная, посягати на чиєсь священне право на владу, бо «всякая душа да будєт пакорна висшим властям; ібо нєт власті нє ат Бога… Пасєму пратівящійся власті пратівітса Божему устанавлєнію. А пратівящієся самі навлєкут на сєбя асуждєніє» (Рим.13:1-2). Але я, неук, лише сміявся з цих слів, підкріплюючи свою зневагу образливою нецензурною лайкою в публічних місцях, виголошенням богомєрзких провокативних гасел типу «Україна – це Європа» та систематичним винюхуванням прямо на вулицях урядового кварталу казьонного сльозогінного газу, вартість якого, до речі, готовий державі чесно компенсувати.
Цим моя цілеспрямована антидержавницька діяльність в ті дні аж ніяк не обмежилась. Як і тисячі інших фашиствующих в центрі Києва молодчиків, я не лише позбавив дітей столиці святкової новорічної ялинки, але й кожен день немилосердно скакав, сіючи у навколишній світ ненависні вібрації націоналізму та русофобії.
Проте, для державного перевороту таких дій було ой як замало. Тому, змовившись, ми взяли й стали по звірячому підставлятись під «ебонітові» кийки та помпові рушниці «Беркута». Стали безмежно радіти сонцесяйним вибухам світло-шумових гранат та життєдайним водометним струменям. Стали брутально провокувати стійких правоохоронців власними розбитими головами, відірваними кінцівками та вибитими очима. А найцинічнішим виявилось те, що, не маючи ані сорому, ані навіть елементарної поваги до чесної та сумлінної праці простого беркутівця, ми зненацька не лише почали себе захищати, але й стали безсовісно чинити опір у відповідь. А подібні криваві злочини, як відомо, на не мають для справжніх державників строків давності – запитайте у Путіна чи Лукашенка.
Звівши на вулицях Києва лінії барикад, спаливши сотні автомобільних шин, виколупавши десятки тон бруківки та наколотивши кілька цистерн коктейлів Молотова, ми спалили не лише вітрину отому єдиному модному бутіку на вулиці Грушевського, але й три місяці знущались над до зубів беззбройними беркутівцями в трусіках, кілька разів руйнували Верховну Раду та Адміністрацію Президента, під акомпанемент нацистських маршів публічно розпинали на Майдані рускагаварящіх та, в залежності від того, який медведчуківський канал дивитись, здійснили один чи два державних підйома-переворота.
Тому, як співучасник цього нелюдського геноциду й не маючи змоги більше нести в собі невимовний тягар власного сумління, я вирішив зізнатись у своїй протиправній діяльності та покаятись перед мудрим українським нарідом у смертних гріхах. Для цього я оприлюднюю власне фото, зроблене 19-го січня 2014-го року на місці моїх численних злочинів. На цій світлині я веду себе нагло, зухвало та не приховую своїх агресивних намірів, явно спрямованих на повалення державного ладу. Одягнувши на голову бойову каску, вдало та хитро замасковану під звичайний друшляк, я готовий на все, аби лише якнайшвидше скоїти який-небудь антидержавний злочин.
Багато років я маскувався під добропорядного громадянина. Я відчайдушно терпів шансон в маршрутках, «Свати» в рейсових автобусах та «Квартал 95» в телевізійних ефірах. Було надзвичайно важко прикидатись. Адже, коли хтось таємно поважає закони й Конституцію, ненавидить аферистів та лицемірів, читає книги, аналізує, думає та не вірить в казочки й тупі серіали – то це вже само по собі має викликати величезну підозру у нової диджіталізованої української влади. Ще чого доброго, почнуть докопуватись до оборудок в «Великому Будівництві», звинуватять в пограбуванні антиковідного фонду, а там уже й до державного перевороту рукою подати. От ти, той хто читає цей текст, хіба ти не крав би, попавши у владу? А? Отож бо. Їм й так треба подякувати, що крадуть вони чесно та порядно, а не так підло й таємно, як той хитрожопий Порошенко, що його до сих пір ніяк не можна звинуватити в корупції.
Тому я закликаю тих українців, які мутять воду та схильні до державного переворотства: покайтесь у своїх мерзенних злочинах та зізнайтесь у своїх ганебних планах! А то буде вам скоро уууу … черговий відосік.
