– Славцю, не можна бавитисє хлібом, – строго мовила бабуся, помітивши як я, відволікаючись за обідом, намагаюсь із хлібної м`якушки зліпити коника.
– Бо хліб, то не є забавка. То святе. То є дар Божий, – уже спокійніше говорить вона та впевнено змітає руками собі в поділ залишки моєї «творчості». «Піду курочкам винесу»,– поблажливо пояснює бабуся й прямує надвір. І я, шестилітній, розумію, що все сказане нею – це якась чергова для мене наука. Щось важливе та таємниче, яке охоплює такий звичний, буденний та завжди присутній на столі харч, як хліб.
Адже, я хоч і малий, але уже чітко знаю, що хліб – черствий, цвілий, будь-який – у жодному разі не можна викидати. Тим більше на сміття. Бо це гріх.
Хліб не можна надкушувати, якщо ти не збираєшся доїдати окраєць до кінця – лише відламувати стільки, скільки потрібно. І, взагалі, на столі хліб має стояти лише так, як його пекли. І жодним чином не вверх дриґом.
Якщо шматок хліба раптом опинився під ногами, то його треба негайно підняти, обов`язково поцілувати й поставити на край столу. Чи на інше видне місце.
Хлібні крихти не гоже змітати на підлогу – лише на руку. І винести потім або пташкам, або худобі. Але не викидати. Бо це святотатство.
Коли ти ще юний, відкритий усьому новому й робиш у цьому світі свої перші самостійні кроки, то ти рідко замислюєшся над раціональністю подібних правил. Ти сприймаєш все щиро та на віру. Але якщо копнути глибше, то в дійсності виходить, що ці неписані правила є не просто якимись дикуватими й смішними забобонами. Вони – це певний ментальний код, важливі життєві маркери, якими покоління й покоління наших предків століттями формували своїх дітей.
Українець до хліба завжди ставився із благоговінням. Адже хліб – це не просто їжа чи результат його праці. Хліб на столі – це, в першу чергу, символ сімейного благополуччя. Це уособлення власної значущості, самостійності та незалежності ні від кого. Бо коли у мене є хліб – то я господар у своєму домі, я можу прогодувати свою сім`ю і мені по цимбалам життєві негаразди вкупі із будь-якими непроханими гостями. Але навіть і це ще не все. Глибинно хліб для українця – це символ Божого Благословення, Божої Благодаті та Божої присутності за сімейним столом. Це символ Святого Причастя й такий собі український аналог біблійної манни небесної – дару Божого за сумлінну працю і праведне життя.
А тепер, як ви думаєте, що потрібно було зробити, аби придушити в українцеві українця? Яким чином можна було переламати становий хребет нашої землі – працьовитого й хазяйновитого селянина? Правильна відповідь: забрати у нього хліб. Увесь. До крихти. І тоді замість Божої Благодаті у хату прийде він – страх…
«…Хліб наш щоденний дай нам сьогодні…», – саме цей рядок із «Отче Наш» врізався у дитячу пам`ять, чомусь, найбільше. Ми, онуки, щодня разом із бабусею читали сю молитву перед святими образами. Читали для того, щоби всі були живі й здорові. І завжди був хліб на столі й було що їсти. В дійсності, ми не дуже розуміли, як це так – нема, що їсти? Хіба таке можливе? Адже їжі, тим паче хліба, завжди було вдосталь. Але бабуся нічого на це не відповідала. І лише десь там, у глибині її пронизливого погляду, можна було помітити далекий і невідомий нам страх.
Ні, ні, в бабусиному селі Оришківцях, та й на всій Тернопільщині, ніколи не було голоду. Ні в 1932-33му, ні в 1946-47му. Але ніякі кордони, ніякі штучні межі не могли спинити страх – тваринний страх голодного мору, який регулярно хвилями накочувався зі сходу, із Великої України. Той страх наче вірус, наче епідемія передавався від людини до людини та бив у саму душу. Бив наповал, руйнуючи віру, надію, впевненість у завтрашньому дні та й, часто, руйнуючи й саму особистість. Страх обертав людей у звірів, у безвольних істот, нездатних до опору. Істот, що прагнуть лише одного: аби їх залишили у спокої та дозволили вижити.
Перші моторошні чутки поповзли у 1932му. Люди на Тернопільщині, що була тоді частиною Польщі, не хотіли вірити страшним оповідям. Остаточне розуміння катастрофи прийшло лише тоді, коли зі сторони радянського кордону через озброєні заслони стали масово прориватись голодні селяни з іншого берега Збруча. Саме ця річка розділила два до того завжди схожих світи – на світ життя й світ вакханалії смерті. Ті, кому вдалось вижити та добратись, описували таке, що не вкладалося ні в які рамки здорового глузду: багатюща Радянська Україна по волі більшовицьких пройдисвітів перетворилась просто у філіал пекла на землі.
Першими на сполох вдарили українські національні та громадські організації в Галичині. Почався міжнародний розголос та масовий збір допомоги голодуючим. Цілі ешелони зі збіжжям стояли на кордоні в Гусятині (зараз Тернопільська обл.), але їх через границю так і не пропустили. Заперечуючи масовий голод та відмовчуючись, більшовики прирекли на смерть мільйони українських селян.
На Західній Україні совєцька власть спробувала надолужити згаяне уже в 1946-47му роках, організувавши черговий всеукраїнський голодомор. Та, на щастя, цьому не судилось здійснитись. Й на це була дуже вагома причина – Українська Повстанська Армія. Наявність на руках тисяч одиниць зброї, масовий організований збройний спротив та практично повна відсутність лояльних прихильників серед місцевого населення дозволили не лише перешкодити вивезенню хліба з регіону, але й повністю зруйнували організацію тотального збору збіжжя. Це дало змогу Західній Україні в ті роки не лише зберегти урожай і вижити самій, але й врятувати решту України. Тому й голод 1946-47го виявився не таким масовим та катастрофічним. Особливо для ближчих областей. А там згодом і Сталін уже врізав дуба.
… Коли їздиш центральною Україною та спілкуєшся зі старшими людьми, то жах Голодомору накриває тебе з головою. Ти відчуваєш цей жах нутром, якимсь шостим чуттям. Це якась безглузда диявольська суміш дикого переляку, безсилля та породженої ними байдужості. Про голод рідко хто хоче розгорнуто розповідати. А якщо уже і говорять, то скупо, уривками та швидко намагаються перескочити на іншу тему. Багато хто із очевидців, чи їх нащадків, воліють не згадувати, промовчати, витіснити пережите із пам`яті. Щоб не дай Бог іще раз й іще раз не відчути той нелюдський біль та не пережити в свідомості той травматичний досвід.
– Як нагадаю, Славіку, як була та голодовка та й кажу: Господи, укріпи всіх людей, щоб не було цієї голодовки людям. Бо дуже тяжко ту голодовку переживати. Не дай Бог пережити стільки скорбів, скільки ми пережили, – часто згадувала про Голодомор 1932-33го в останні роки свого довгого непростого життя бабуся Паша, рідна бабуся моєї дружини. До сих пір не вкладається в голові, як подібне могло статись на благословенній Вінниччині – багатющій землі із родючими полями, неймовірними краєвидами, древніми курганами та дуже працьовитими людьми. Багатодітна сім`я бабусі Паші мала хату й господарство у Губнику – великому та заможному селі на березі Південного Бугу. Коли прийшов голод – їй виповнилось уже сім. А пережите тоді назавжди вкарбувалось в пам`яті.
– Як зробили ці колгоспи кругом, то люди деякі пішли в колгосп та й поздавали туди все, що у кого було. То їм трохи легше було, – повідала бабуся Паша, наче це було вчора, – А хто в колгосп не пішов, то забирали чисто всьо в людей. Заготовку робили. Мій тато вперся, та й не хотів у колгосп іти. То нам було зле: не лишили нам навіть городу на грядки. А у мене три брати менші і я найстарша… Мама ж посіяли таку війку: мішанину, овес. Зібрали це й на горище викинули сніпочками, щоб зимою потроху палицею молотити. Аби хоч що було їсти. То приїхали, скинули ті сніпочки з горища і забрали із соломою чисто всьо… Мама плачуть. Хлопців менших їм на воза викидають: «Забирай тих дітей! Що я буду робити? Що я їм їсточки дам, як нема що?»… Та й таке було. Та й це такі діла були недобрі.
– То що, забирали із хати все повністю? – спершу я не міг в це повірити.
– А що ж! В нас геть і квасолю позабирали з горшків. Геть і квасолю. Ходили по хатам і штурхали палицею – шукали де хто що сховав. Одна баба розповідала, як її син ходив у тій бригаді. Каже, прийшов додому, бачив, де квасоля схована, де горох, то всьо позабирав.
– У своєї мами?
– У мами! У своєї рідної мами забрав! – бабусиному обуренню не було меж.
– То що ж ви їли тоді?
– Дуже не було що їсти. Тако весною із липи бруньки рвали. І ще щавій. Там долина тако понад Буг, то всі туди із мішками за щавійом йшли. Нарвемо, принесем додому і варили… Жолуддя збирали після снігу. Такі червоні й розсипаються. Пекли з них манзарі. Такі гіркі, що й не можна їсти. Дуже гіркі були. А як зацвіте акація, то й акацію їли.
Ліс поряд фактично й врятував сім`ю – вижили всі. А ще на руку була віддаленість від села: заготівельники навідувались нечасто – далеченько.
– А потім тато пішли на роботу на кар`єр. Ми вдома так чекаємо той кусочок хліба, так чекаємо. А тато в тиждень принесуть дві буханки, розділять нам, малим, по кусочку тай всьо. Якось ми зайшли вдома заховане пшоно, то достали й так сухе пшоно і з`їли. Та й таке було. Хто не знає, хто не бачив – той не вірить. А я вірю. І так боюсь, щоб не було цієї голодовки… Бо ноги в людей так пухли. У нас в Губнику так багато людей пішло на той світ. В тата мого ще хоч коні лишились, то він їх на цвинтар вивозив. По дві, три душі на цвинтар вивозив. Ой, тяжке горе було, як нагадаю…
Коли читаєш офіційну статистику померлих в 1932-33му в селі Губник, то волосся стає дибки. Сотні і сотні людей. В одному єдиному селі. В селі із давніми вільними козацькими традиціями. Селі, в якому люди просто мріяли жити, ростити дітей та працювати на себе. Селі, яке за помахом чиєїсь безжальної руки було занесено до «чорної дошки», що стало вироком для цілих сімей.
А скільки таких сіл по Україні. А скільки подібних трагічних доль у кожному з них. А скільки ще нерозказаних історій для нащадків. Для того, щоб знали, пам`ятали та цінували все те, що мають сьогодні. Цінували, берегли та примножували. І завжди згадували отой ніжний запах свіжоспеченого хліба. Із печі. Із душі. Із далекого омріяного Всесвіту, наповненого одвічним спокоєм, відчуттям достатку та рідними натрудженими руками.
