Ми випадково познайомились завдяки моїм батькам. Познайомились ще в ті далекі часи мого безтурботного дитинства, коли кожна нова іграшка сприймалась, як скарб, а кожна нова книжка, як дорога в новий незвіданий світ. «Ну і що?» – подумав тоді я, розвернувся і побіг собі колупатись в носі. «Таке собі…» – подумала Вона і теж попрямувала займатись своїми нагальними справами. «Треба його записати в бібліотеку – у нього є талант доколупуватись до знань,» – подумали мої батьки, не звернувши увагу на те, про що думали ми. «Я пішов», – подумав невблаганний Час і тупо пішов собі далі.
Але перша зустріч не пройшла безслідно. Я дорослішав і мимоволі час від часу перестрівав Її то тут, то там. Спершу не помічав. Потім старався не помічати. Потім робив так, щоб Вона бачила, що я її не помічаю. Потім намагався все частіше Її підловити й продемонструвати своє зневажливе непомічання. І що дивно, доля постійно нас зводила разом – то в школі, то в ВУЗі, ба, навіть, на одних тусовках. Всередині постійно клекотіло якесь дивне відчуття – Вона мене то дивувала, то неймовірно дратувала, то зненацька захоплювала, то дико бісила. Та проходили роки і Вона все частіше й частіше стала випадати з мого життя – у Неї свої проблеми, у мене свої. Сім`я там, робота, діти. Кому треба та рамантіка юності? Ті нав`язливі самонавіювання? І взагалі – та пішла Вона! Теж мені мімальотнає відєньє і гєній чістай красати!
Але це, мабуть, мало статись і таки сталось: в якийсь момент ми знову зустрілись. Незаплановано. Зненацька. У важкі для нашої країни часи переосмислення цінностей. Мене обдало жаром і я, раптом, зрозумів, що жити без Неї більше не зможу. Що моє існування без Неї – то каторга та мука. Що хочу відчувати її завжди поряд. Що… В голову лізло безліч отих «що» і я миттю зловив себе на думці: може, це і є та сама любов, те саме кохання, яке славлять віками співці та поети? Може це і є та мить душевного прозріння та просвітління? Може, мені варта просто підійти до Неї та щиро розповісти про свої почуття? Я ж нічого, в принципі, не втрачаю?
І тоді моя дружина сказала: «Альо, чувак! Чого ти ще думаєш? Вперед і не зупиняйся! Зроби їй крок назустріч!» І я це здійснив та хочу звернутись до Неї прямо зараз:
– Моя Рідна, Кохана та Неповторна Українська Мово! Я дякую Богу за те, що Ти існуєш на цьому Світі! Я вдячний, що маю змогу перевтілювати своє Мереживо Думок у яскраві Китиці Слів, сплітаючи з них неймовірні та унікальні Суцвіття. У мене перехоплює дух, коли вони перетворюються в дивовижні Плоди, спонукаючи оточуючих мислити та діяти. Я дуже багато років Тебе недооцінював, ігнорував і, навіть чого гріха таїть – кепкував над Тобою. А бувало, що і зраджував: спочатку всілякими «прастітє», «здрасті», «ізвінітє», а особливо ось цим – «Вадітєль! На астановкє!!!». А потім бездонною прорвою текстів, сценаріїв, виступів на сцені, де Тобою і не пахло. Пробач мені за це, бо я був, наче, сліпець у темному лісі пострадянських штампів, населеному приземленими і недалекими конформістами. Пробач та знай, що тепер Ти можеш на мене розраховувати, на мій розум, на мій хист та на мою енергію!
Твій образ споконвіку був ніжним, мелодійним та душевним. Він переплітався в уяві із босоногим дівчам у вишиванці та у віночку, що танцює серед яскравого весняного квіту. Але сьогодні я уявляю Тебе не так – я бачу тебе у військовому піксельному однострої із Barrettою в руках. Малюю в голові Твій зосереджений і зовсім не усміхнений погляд. Відчуваю спокійний стукіт Твого серця на вогневій позиції. Бо саме Ти сьогодні стоїш на захисті мільйонів людей, великій частині яких ніколи навіть не дано цього осягнути. Це ти зупиняєш вторгнення жорстокого і безжального Ворога в голови українців. Це Ти вибудовуєш у їх мізках нездоланні лексичні та граматичні редути. Засилаєш у сіру зону кори головного мозку фонетичні та морфологічні диверсійні групи, проводиш семантичні та синтаксичні антитерористичні операції. Це Ти є зараз наш ДАП, який не здасться навіть тоді, коли все навколо рухне.
Ти – це БРОНЯ, щит, обладунок, динамічний захист. Інформаційний щит від вторгнення ворожої пропаганди та маніпуляцій.
Цивілізаційний щит від інфільтрації імперсько-рускомірських смислів та наративів.
Культурний щит від експансії несмаку і примітиву, який продукується нашим прибацаним сусідом у гігантських промислових масштабах – всі ці мертвонароджені шансон, попса, серіали, літературна макулатура, глянц та гламур деградуючого суспільства не споживання, а прожирання природних ресурсів.
Безпековий щит від інтервенції недобросовісного бізнесу, який може працювати лише присмоктавшись до нафто-газової труби та бюджетної цицьки за допомогою корупції, демпінгу, відкатів та рейдерства.
Ти — це ЗБРОЯ, жало, меч, потужний артдивізіон. Бо кожне слово, вірш, пісня, роман, книга, сценарій, фільм, наукова стаття, дисертація українською невідворотно б`є по недолугих потугах виправдати свою меншовартість, знецінити наш поступ до самих себе, зупинити наш рух в майбутнє, безповоротно та безжально зменшуючи кількість «какаяразніц» та «ітакпаймутов». Кожен пост, кожен коментар, кожне повідомлення українською в інтернеті економить кулі, снаряди та береже життя українським захисникам. Тому не мовчи – бережи цю Зброю, гостри цю Зброю, застосовуй цю Зброю!
Із Міжнародним Днем Рідної Мови Вас. Та наголошую, що подібні свята ми маємо відмічати ЩОДНЯ, а не в якісь окремі поодинокі дати.
Вітаю Вас, українці! Вітаю Тебе Рідна моя Мово!
Deneka Yaroslav
