Вони буквально усе, усі свої дії пояснюють благими намірами. Турботою про простий нарід. Піклуванням про звичайного довірливого чесного трудягу американця/росіянина/німця (потрібне підставити). Вони безсоромно оголошують себе опікунами моралі. Стражами доброчесності. Хранителями традицій. Дороговказами помислів. Орієнтирами, на яких треба рівнятись. Бо, якщо не будеш рівнятись — ти ворог, ти мразь, ти не маєш існувати.
— Я вас усіх нагодую, захищу, озолочу! — істерично волають вони із трибун, заманюючи липкими солодкими обіцянками.
— Я верну вам оті самі старі добрі щасливі часи! Поверну втрачене та особисто у вас украдене! Зроблю все, як було колись раніше! — натхненно виголошують вони, викопуючи з глибин підсвідомості обивателя давно забуте відчуття ерекції, фантазії про сіськатих сусідських тьоток та спомини про кінське алкоздоров'я.
— Я влаштую вам «золотий вік», «тисячу років процвітання», «приведу до перемоги комунізму», «зроблю всіх great again», — їхні яскраві картини невимовного щастя та вічного розквіту не знають меж і не мають жодних часових рамок.
— Я накажу усіх винних та заставлю їх заплатити за усі ваші страждання та за усе те, що ви недоотримали впродовж життя! Я примушу їх боятись нас та тремтіти! Та повзати на колінах, вимолюючи нашу милість та прощення! — грають вони на найниціших інстинктах, на найпримітивніших емоціях, на наймерзотніших бажаннях.
Вони виринають на історичній арені завжди зненацька. Наче нізвідки. Виринають, зазвичай, в часи глибоких суспільних зламів, незагоєних ран та криз. В еру культурної та інтелектуальної деградації. Часто в добу масового обивательського прожирання життя, а іще частіше — в години безпросвітного животіння та виживання. Вони, як отой Данко, піднімають над головою вогонь (кожен свій унікальний), запалюють тим вогнем мільйони бовдурів і, якщо ніхто вчасно їх не зупиняє, ведуть цей натовп уперед. По одній і тій же схемі. По одному і тому же маршруту. По одним і тим же граблям. Вперед і тільки вперед — до нових звершень. До нових перемог. І до нових воєн. Часто — до Світових.
У них, звісно, є мета. Мета, яка їх усіх таких об'єднує. Мета, яка надихає, мотивує та п'янить. І ця мета, повірте, зовсім не гроші, не популярність, не можливості. Ця мета — ВЛАДА. А там, де влада — там і гроші, там і популярність, і можливості. Та й не тільки. Бо влада — це буквально все. Це і безкарність та свавілля. Це нестримність бажань та необмеженість засобів. Це відчуття всемогутності та перший крок до якого не якого, але безсмертя. До можливості закарбувати себе у вічності. Для них влада — це основа, це наркотик, це Бог.
Тому, коли вони приходять у цей світ. Коли у їхніх руках опиняється державне кермо. Коли їх виносить на самий верх, то вони неодмінно прагнуть влади незмінної та абсолютної. І все задля цього роблять. А натовп? А натовп — це інструмент. Це знаряддя. Це ключ до цієї влади. І плювати на всіх. І на все.
Ексцентричні недосвічені популісти-конспірологи, сірі непоказні спецлужбісти, прожжоні бандити та аферисти, розбещені багатими батьками абсолютні інтелектуальні дегенерати. Історичні цунамі іноді виносять таких випадкових людей на владні вершини. І добравшись туди, розуміючи усю свою нікчемність та некомпетентність, вони інстинктивно починають бурхливу діяльність. Задля цементування та укріплення своєї влади.
Звісно, першу вони намагаються заткнути рот критикам — іде атака на засоби масової інформації. Нелояльні ЗМІ або закривають чи знищують. Або купують чи підпорядковують. Або вдаються до тотальної дискредитації, бо «то всьо лівацькі інформаційні помийки, фінансовані Соросом».
Потім вони беруться за ринкові економіки власних держав, називаючи це «реформами», «економічною революцією» чи «оптимізацією бюджетних витрат». До речі, ключове тут слово — ринкові. Адже, там де ринок — там свобода, там конкуренція, там немає можливості контролювати фінансові потоки. Бо ми ж знаємо яка їхня основна мета, чи не так? Правильно — влада! А де вільний конкурентний ринок — там влада завжди хитка та змінна.
Тому, перше, що вони влаштовують в економіці — це організовують переділи власності та починають економічні війни зі всіма їм притаманними обмеженнями, митами, тарифами, санкціями. Таким чином, економіка починає керуватись в ручному режимі і по максимуму монополізується. А фінансові потоки перенаправляються саме туди, куди потрібно. Власники ж великих бізнесів — або втрачають все, або приходять цілувати перстень, перетворюючись в ручних олігархів. Решта ж насєлєнія із часом користується лише об'їдками із барського столу. Правда ж, все це дуже нагадує сучасну Росію? Більше того, в недалекому майбутньому — це може стати перспективою й Сполучених Штатів.
Концентрація влади у одних рученятах — це процес непростий, болючий, але надзвичайно цікавий та важливий для кожного такого вершителя чужих доль. Бо інакше йому не вижити. Інакше його чекає розплата за уже скоєне. Інакше він не зможе досягти заповітної мрії — всемогутності та величі (звісно ж, у межах власного розуміння). Тому паралельним процесом завжди іде руйнація діючих державних інституцій і вибудовування вертикалі влади. Хтось це робить за допомогою ГУЛАГу та репресій. Хтось — за допомогою терактів та спецслужб. А хтось за допомогою брехні та DOGE. Під радісне улюлюкання циніків та прихильників. Під гиготіння бидла та хіхікання пристосуванців.
Наступним же кроком завжди є повне відокремлення суспільства від політичних процесів. Ліквідація опозиції. Розділення суспільства на владну еліту та безлике насєлєніє. Знищення будь-яких рухів, альтернативних організацій та неконтрольованих об'єднань. Перетворення самоорганізованих груп людей у сіру масу безініціативних індивідуумів, які ні на що не впливають і, що найважливіше, навіть не прагнуть впливати. В ідеалі повна атомізація і гомогенізація суспільства. Нав'язування думки, що «не можна виділятись», «я — остання буква в алфавіті», «треба бути нармальним, як усі», «я палітікай нє інтєрєсуюсь», «палітіка — грязнає дєло», «один народ, одна держава, один вождь», тощо.
А потім приходить вона — ВІЙНА. Неодмінно. Завжди. Тому що коли ти досягаєш абсолютної влади у своїй рідній країні, то тобі стає тісно. Тобі стає душно і некомфортно. І як кожен найвеличніший лідер сучасності, ти починаєш марити Австріями та Судетами, Кримнашами та Новоросіями, Канадами та Гренландіями. І світ, до цього такий прогресивний та переповнений яскравими барвами, занурюється у пітьму. Пітьму, яку своїми недолугими діями приносять вони — вожді, керманичі, провідники, найкращі президенти, царі-імператори. Такі собі вісники тьми. Проводирі мороку. Ретранслятори тупості, захланності та гордині.
Тому і дорога, якою вони усіх ведуть до «щасливого» майбутнього — вона завжди типова і стандартна. Всіяна горем, стражданнями, розчаруваннями та втратами. А на останніх ділянках утрамбована руїнами та трупами. Скроплена кров'ю та нечистотами. Дорога, яка під гуркіт гармат, ревіння двигунів і зойки тих, хто зійшов з дистанції, завжди веде мандрівників у бісову невідомість, у пітьму, у безодню.
