Ми з моєю дружиною давно знали про таке поняття у дитячій психології, як «уявний друг» — це коли діти вигадують собі уявного персонажа, спілкуються, дружать з ним та який бере участь у їхньому житті, наче реальна людина. Вперше ми дізнались про існування цього феномену, не повірите, у дитячому мультсеріалі «Свинка Пепа» — там є ціла серія, присвячена цьому. Тому коли у нашої чотирирічної доньки раптово з'явився свій особистий уявний друг — ми не здивувались. Звали цього таємного друга — Чубик (чого Чубик — я так до сих пір і не розумію))) і мешкав він, по словам доньки, у сусідньому містечку. Ми часто розпитували її щодо Чубика. Дізнавались, як він поживає. Які плани у нього на сьогодні. Постійно передавали йому привіти. Донька із захопленням розповідала про його пригоди, про уподобання, про їхні з Чубиком розмови і все це було, навіть, дуже цікаво.
Через декілька місяців наш уявний товариш якось непомітно перестав заходити до нас у гості, а ми, відповідно, теж перестали про нього розпитувати. Заради цікавості я, навіть, дізнався, що у дитячих психологів цей феномен часто називають «синдромом Карлсона» і хто бачив радянський мультик, у якому до хлопчика таємно прилітав у гості придуркуватий дружбан із пропеллером, зрозуміє чому. Виявилось, що «синдром Карлсона» — це досить поширене явище серед дітей і воно має певні психологічні причини, здебільшого пов'язані із віковим прогресом.
Наявність уявних друзів у дітей віком 3-5 років — це не є великою проблемою. В основному це зумовлено розвитком уяви та творчих здібностей дитини. Іноді на появу уявних друзів впливають емоції, переживання, атмосфера в сім'ї, а іноді відсутність спілкування та звичайна нудьга. Але по мірі дорослішання здорові діти швидко перестають заводити собі уявних друзів. Серйозна проблема з'являється лише тоді, коли уявних друзів починають заводити люди дорослі та статевозрілі. Та ще й нав'язуть цих уявних друзів загалу. От тут, якраз, і починається найцікавіше...
Десь в середині 2000-х років одна моя знайома порадила прочитати книгу якогось невідомого мені російського письменника Володимира Мегре із назвою «Анастасія». Знайома із таким захопленням розповідала про глибину та силу цієї книги, що я не встояв та... прочитав. Книга читалась легко і, спершу, дійсно викликала деяке захоплення. Сюжет мав вигляд автобіографічної оповіді, де автор, Володимир Мегре, випадково зустрічає в сибірській тайзі дівчину на ім'я Анастасія, яка живе в глушині, володіє незвичайними екстрасенсорними здібностями та таємними знаннями, якими залюбки ділиться із самим автором. При чому сама книга написана так, що дає підстави вірити в реальність існування героїні книги. Дочитавши до моменту, коли заворожені духовним світлом Анастасії лісові звірі допомагають їй виховувати дитину, народжену від автора книги (бляха, що я колись читав?), я трохи прифігів. А коли в книзі з'явились летючі тарілки та якісь злобні прибульці, закинув цю писанину.
Уже потім я дізнався, що на просторах нашого прибацаного східного сусіда серія книг про Анастасію визвала такий фурор, що людьми, які обчитались цієї псевдофілософської графоманії, був організованийцілий рух та створений чи не релігійний культ, який так і називався (і називається до сих пір) — анастасійці. Люди цілими сім'ями зривались зі своїх місць, кидали роботи і селились групами десь в лісовій глушині, засновуючи «родовые поместья» (як в книзі), відмовлялись від сучасних технологій та, навіть, медичного обслуговування. Аби жити в «гармонії з природою», виховувати там дітей і харчуватись вирощенимивиключно своїми руками продуктами, так сказать, без хімії та ГМО.
Найцікавіше у цьому всьому було те, що сам автор книг зберігав таємничість і дуже багато років ретельно приховував від фанатів, які носились за ним по всій Росії, що Анастасія — це просто вигаданий персонаж, такий собі уявний друг, а не реально існуча людина. Звісно, було зрозуміло, чому він так чинив: якщо твого уявного друга викриють, то які ж бовдури будуть купувати різноманітний мерч, уже надруковані книги, а собливо книги майбутні? Одним словом, яка в сраку філософія та духовність, коли інше «духовне багатство» стрімким потоком наповнює кишені. І яка різниця, що людям масово зриває дах, що руйнуються людські долі, а іноді, навіть, життя і здоров'я.
Якщо ви всі тут хіхікаєте із придуркуватих, на вашу думку, росіян, що повелись на яскравого вигаданого персонажа, то знайте, що пострадянська Україна аж ніяк не відставала у цьому питанні теж. Так от, у тих же 2000-х роках,правильно оцінивши популярність вищеописаної книги «Анастасія» та розуміючи, куди дме вітер, група анонімних авторів (по деяким даним із Макіївки, Донецької обл.), об'єднавшись під псевдонімом «Анастасия Новых» (думаєте — совпадєніє? Ні фіга — маркєтінг), видала в друк схожий по структурі та направленості «бестселер» під назвою «Сэнсэй. Исконный Шамбалы».
Сюжет книги має вигляд, знову ж таки, автобіографічної оповіді від імені юної дівчини на ім'я Анастасія (бляха, як же ж вони заюзали це ім'я!), яка в процесі життєвих випробувань зустрічає в Макіївці такого собі гуру Ігоря Михайловича (він же Сенсей, він же Імам Махді, він же Агапіт Печерський і далі по списку реінкарнацій), котрий володіє надзвичайними екстрасенсорними здібностями та глибинною мудрістю, чим щедро і ділиться з читачами. В результаті маємо просто дивовижну картину: уявний, не існуючий в природі автор захоплено розповідає про свого уявного, не існуючого в природі друга-мудреця, професійно надаючи всьому цьому вигляд духовних тєрзаній і тайних одкровєній реально існуючих людей. Одним словом, якийсь «синдром Карлсона» в квадраті.
В пізніших сиквелах книги уже попахує не тільки псевдофілософськими езотеричними вимудровуваннями любителя молоденьких Анастасій, а починають проскакувати нотки про «славянскую душу», «братскіє народи», «славянскую дєржаву», а також про мудрих КГБшніків та злобних «деструкторів», що керують країнами Заходу та плетуть плани роз'єднання «славян». Як кажуть, Штірліца ніщо не видавало, навіть, червона зірка на фуражці і парашют, що волочився ззаді.
В певний момент серія книг про Сенсея викликала в Україні справжіній ажіотаж. Пам'ятаю, продавались вони в Києві чи не в кожному підземному переході, чи не в кожному газетному кіоску, чи не в кожній електричці. Неймовірний фінансовий успіх уявного персонажа Сенсея серйозно надихнув та підштовхнув авторів задуму до цілком раціонального рішення: значно підняти рівень впливу та планку монетизації. Через деякий часна книжних полицях з'явилась ретельно пропрацьована концептуальна писанина під назвою «АллатРа» (автор на обкладинці все та ж невідома Анастасія Нових). А паралельно була створена організація, чи то пак — секта, чи то пак «международное общественное движение „АллатРа“» в модному зараз псевдорелігійному напрямку нью-ейдж, яка зайнялась активною проповідницькою діяльністю серед київської молоді тафінансово забезпеченого середнього класу, організовучи зустрічі під виглядом духовних практик, тренінгів та акцій на захист навколишнього середовища. Рівень фінансових надходжень в певний момент досяг такого рівня (не забуваємо також про Штірліца з парашютом), що в Києві з'явилась, навіть, візуальна реклама та цілий телеканал «АллатРа ТВ», де на повному серйозі травили конспірологічні байки про кінець цивілізації, міравоє правітєльство, рептилоїдів, ануннаків, алєксіанців та іншу напівбожевільну чухню. Аж поки цими рєбятами та їхніми уявними друзями після 2022-го не зайнялось СБУ.
Знаєте, дуже добре, якщо віра людських мас в чиїхось уявних друзів впливає виключно на гаманець і не приносить серйозної шкоди у вигляді руйнації сімей, втрати здоров'я чи, не дай Бог, життя. Але для самих авторів подібного популярного чтива ця людська віра часто відкриває неймовірні можливості.
У 1997-му році американський підприємець Роберт Кійосакі видав книгу «Багатий тато, бідний тато». Сказати, що книга стала суперуспішною, то це нічого не сказати. Книга викликала просто вибуховий ефект серед людей, котрі мріяли про успіх та фінансовепроцвітання, і до сих пір залишається чи не найвідомішою працею у сфері фінансової грамотності, в якій автор намагається допомогти людям переосмислити своє ставлення до роботи, витрат та накопичення активів. За всі роки книга розійшлася накладом більше 32 мільйонів примірників у 190 країнах світу та була перекладена на 51 мову. Просто фантастичний успіх. В якийсь період, навіть, сам Дональд Трамп вихвалявся, що для Кійосакі зразком при написанні була його Трампова книга «Мистецтво укладання угод» (зараз це виглядає прям, як антиреклама якась)))
Сюжет книги має вигляд, як можна здогадатись, автобіографічної розповіді, в якій зовсім юний Роберт Кійосакі порівнює життєві принципи та ставлення до грошей свого рідного високоосвічено батька, якого називає «бідним татом», із життєвими принципами та ставленням до грошей не зовсім освіченого, але підриємливого батька свого друга, котрого називає «багатим татом». Ставлення до активів та до інвестицій, принципи та правила «багатого тата» стають для Роберта Кійосакі взірцем, що дозволяє йому остаточно зрозуміти, як саме працюють гроші, та врешті-решт досягти омріяної фінансової свободи. І тепер він вирішив ці знання донести усім, аби багатих людей ставало навколо все більше і більше. Чим не велична й не благородна мета? І за зовсім недорого.
Але виявилась одна малюсінька, ну дуже мікроскопічна, прямо зовсім несуттєва заковика: на відміну від свого рідного батька, описаний в книзі «багатий тато» виявився... вигаданим персонажем, таким собі черговим «Карлсоном», який прилітав у гості до буйної уяви автора та натхненно нашіптував йому «складні фінансові концепції через призму життєвих ситуацій». Більше того: успішний підприємець Роберт Кійосакі розбагатів чомусь лише після успіху саме цієї книги та після того, як став їздити по всьому світу із семінарами та лекціями. А до і після у нього взагалі не було хоч якихось успішних бізнес-проектів. Якась дивина чи не так?
Багато хто обуриться: «Та чого ти вчепився до хлопця? Ну, прибрехала людина трохи. Зате знаєш скільком людям він допоміг вилізти із нужди та повірити в себе?». Так то воно так, але покладатися у своєму житті на чиюсь брехню, будувати плани, здійснюватии відповідальні вчинки, іти на ризик базуючись на чиїхось вигадках, на тому, що у когось просто розвинені художні здібності — це явне божевілля та повний ідіотизм. Це лотерея і руская рулєтка одночасно. І наслідки таких дій можуть бути просто непоправними.
У нашому світі мільйони людей читають мільйони книг, на сторінках яких мільйони вигаданих героїв є взірцями та авторитетами для мільйонів читачів. Але, коли автор позиціонує свою книгу як автобіографічну, як освітню, а особливо, як наукову, то відношення до діючих осіб цієї книги абсолютно інше. Воно буквальне. Воно спонукає довіряти книзі та корегувати свої особисті дії та вчинки згідно степені цієї довіри. Ще гірше, коли уявні друзі з'являються у персонажів, котрі мають вплив на дуже серйозні управлінські рішення, від яких залежать долі всіх цих мільйонів читачів вище.
У січні 2025-го року не до ладу згаданий тут раніше новоспечений президент США Дональд Джон Трамп призначив своїм головним економічним радником з питань торгівлі та виробництва американського економіста, професора економіки в Бізнес-школі Каліфорнійського університету Пітера Наварро. Іще в першу каденцію той був радником Трампа та палким його прихильником, але з 2025-го вплив нового-старого економічного радника на адміністрацію президента зріс кратно. Пітер Наварро був досить плідним науковцем, послідовним адептом політики протекціонізму, противником глобального ринку та безмитної торгівлі. Тому саме він та його експертні висновки вплинули на стратегічне рішення Дональда Трампа щодо удару по глобальних ринках, розриву діючих економічних зв'язків та одностороннього введення протекціоністських тарифів та мит. Як науковець, Пітер Наварро дуже багато років обгрунтовував подібну економічну політику у своїх чисельних книгах, опираючись на фундаментальні дослідження багатьох інших економістів. Особливо часто він згадував у своїх обгрунтуваннях праці такого собі економіста Рона Вару (Ron Vara), який, як ви уже здогадуєтесь, виявився... звичайним уявним другом нашого новоявленого економічного радника американського президента. Одним словом Наварро просто придумав чувака та натхненно його цитував. А шо такоє? Я художнік — я так віжу.
Звісно, самому Дональду Трампу взагалі було по барабану чи існує отой Рон Вара в реальності чи не існує. Як прожжонний і досвічений аферист він просто використав наукові «обгрунтування» свого головного радника для випрадання своїх дій та прикриття шахрайських схем. Вже сьогодні оту хаотичну тарифну політику, маніпуляції з оголошенням та відміною мит, включно з витоком інсайдерської інформації з адміністрації президента США, називають найбільшою аферою в історії людства, яка за лічені тижні дозволила партнерам та дружбанам Трампа збагатитись на фондових ринках на десятки, якщо не сотні, мільярдів (!!!) долларів. І це лише початок каденції найвеличнішого президента США в історії. А скільки нових уявних персонажів з'явиться в наступні роки на горизонті ще, аби втертись в довіру до наївного обивателя.
Бо одне діло, коли ви помилково вважаєте реальною людиною Вєрку Сердючку. Наслідком чого є, всього навсього, ваше розчарування та втрата грошей за квиток на концерт. А от ваша віра в реальне існування персонажів типу анастасій, сенсеїв, багатих тат чи ронів вар, може привести до фатальних наслідків як для вас особисто, так і для вашої сім'ї. А іноді й до катастрофи для тисяч чи мільйонів інших людей. Тому вірити в уявних друзів в дорослому віці — це дуже і дуже небезпечно, особливо якщо цього друга звати, не дай Бог, Карлсоном чи раптом, прости Господи, Василем Голобородько.
