ТОЙ ДЕНЬ

 – Вставай, чуєш? Вставай, щось бахкає, – дружина будить тебе близько п`ятої ранку. Вона якраз прокинулась, щоб погодувати десятимісячну Мирославу і зненацька зрозуміла: відбувається щось не те.

 – Що бахкає? – ти ледве продираєш очі, адже перед цим до другої ночі ти читав новини, намагаючись знайти в тому божевільному новинному потоці хоч крихту якогось позитиву.

 – На вулиці, – уточнює дружина, дивлячись на тебе явно переляканими очима.

Іще нічого спросоння не розуміючи ти чимчикуєш на кухню та відкриваєш двері балкону. Із розчинених дверей всередину ввалюється свіже холодне лютневе повітря та звуки далеких важких вибухів. Один. Іще один. Іще серія вибухів. Сон знімає, неначе, рукою і ти, нарешті, тягнешся до смартфона. «Почалось!» – перше слово, яке ти читаєш у соцмережах, а далі гортаєш стрічку новин і… «Війна!» – наче блискавкою пронизує мозок. І весь світ, що тебе оточує, раптово валиться в прірву…

…У мене є одна мрія. Мрія, щоб всі вони сповна відчули усе те, що відчули в той день ми. Відчули та заплатили за це. Заплатили найдорожчим, що вони мають. Щоб вони навіки прокляли цей день – 24-го лютого 2022-го року. Прокляли за те, що раділи, коли їхні ракети та броньовані колони руйнували наше життя. Прокляли за те, що мовчали, коли потрібно було кричати на весь світ. Прокляли за свою байдужість, за те, що нічого не зробили аби зупинити цю катастрофу.

Знаєте, що найстрашніше у відчутті війни, яка уже почалась? Найстрашніше – це розуміння її невідворотності. Це так як відчувати невідворотність смерті. Ти ніколи не будеш готовий до цього. Тому, коли у твоє життя приходить війна, неможливо якось передати ту суміш страху, шоку та безсилої люті, що охоплює твоє єство. Подібне можна лише пережити, лише відчути самостійно.

Особливо, коли тебе розбудили в п`ятій ранку і, усвідомивши все, ти стоїш в ступорі на кухні. А у спальні іще мирно посапують двійко твоїх дітей. Дітей, яких ти маєш зібрати та негайно вивезти в безпечне місце. Щоб уберегти. Адже, в семи кілометрах від твоєї квартири – потужний Гостомельський аеропорт. Місце, яке вони однозначно бомбитимуть в першу чергу. Це ти іще не знаєш, що російський десант у Гостомелі буде уже за кілька годин.

І ви з дружиною берете себе в руки та починаєте пакуватись. Механічно. Нашвидкуруч. Боячись упустити щось важливе. Та час від часу відповідаючи на тривожні дзвінки друзів.

Запакувавши автомобіль ти повертаєшся в квартиру, щоб востаннє передивитись чи ви нічого не забули. Ти сідаєш, стомлено переводиш подих і окидаєш оком свою рідну оселю наче останній раз. Не заправлені ліжка. Розкидані речі. Іграшки по всій підлозі. А може, ти дійсно тут востаннє? І більше сюди ніколи не повернешся? Всередині все стискається. Ти іще не знаєш, що через чотири дні поряд із будинком уже проїде перша із багатьох російських колон бронетехніки. А іще через кілька днів вікно твоєї спальні розвалить тридцяти міліметровий бронебійно-запалювальний снаряд і лише завдяки чуду квартира не згорить.

Але це буде пізніше. А зараз ти зачиняєш двері та спускаєшся до стоянки, де в автомобілі на тебе вже чекає сім`я. У дворі ти стрічаєш розгублені погляди сусідів, які все ще не можуть збагнути серйозності подій та небезпеки, що насувається. Більшість із них виїжджатимуть звідси уже «зеленими коридорами» в березні, коли місцеві волонтери нарешті домовляться із орками про евакуацію. Ти вітаєшся, з кимось перекидаєшся кількома фразами та навіть не усвідомлюєш, що когось із тих людей, кого ти знаєш, ти, можливо, ніколи вже не побачиш.

Це вже потім загине при обороні Гостомеля Олексій – батько двох сусідських дівчат.

Це вже потім від рук російського снайпера буде вбитий в придорожній посадці сусід Андрій, що працює у ресторані поряд.

Це уже потім разом із сім`єю буде замордована улюблена вчителька моїх друзів.

Це уже потім п`яні буряти розстріляють батька сусідів по під`їзду, бо у нього не будн водки. коли вони прийдуть уночі. Це все буде вже потім.

А сьогодні ти сідаєш в авто та заводиш двигун, відчуваючи поряд плече дружини. В голові крутиться лише одна думка: Виїхати! Ви вискакуєте на трасу та вклинюєтесь у потік автомобілів, що, як і ви, прямують на Захід. Машини переповнені та перезавантаженні – люди виїжджають цілими сім`ями, вивозячи із собою найнеобхідніше. У зворотному напрямку ідуть лише колони військової техніки. Відчуття апокаліпсису та нереальності того, що відбувається, посилюється із кожним кілометром. Адже, подібне ти бачив лише в голлівудських фільмах. Ти їдеш і не знаєш що на тебе чекає. Що чекає на твою сім`ю. Що чекає на твою країну.

В якусь мить тебе переповнює лють і ти чітко для себе приймаєш рішення, що повернешся. Що обов`язково повернешся до своєї рідної домівки. Скільки б це тобі не коштувало.