Якось непомітно промайнула ось ця прекрасна пам`ятна дата – 17-те вересня. Пролетіла і ми у вирі наших внутріньоукраїнських срачів її взагаліі пропустили. А дарма. Бо зовсім недалеко від нас – десь там за гниючими лісами та смердючими болотами – про цю знаменну дату ще й як пам`ятають. Пам`ятають, працьовито гострять іржаві ножички та радо потирають захланні ручки, щоб в будь-який момент знову прийти до нас в гості. Прийти та міцно обійняти.

***

 

 – Славцю, ти як будеш женитисє, то ніколи не бери собі в жінку м[email protected]л.ькy, – якось несподівано мовила мені моя рідна бабуся, коли ми вдвох порались на городі, – Ти дивись, щоб файна дівчина була – щоб була українка.

 

Отакої! Ми щойно розмовляли з бабусею про моє веселе київське студентське життя, про друзів, про гуртожиток та інститут. І тут, зненацька, така фраза. На мить я розгубився і спромігся вичавити з себе лише здивований вираз обличчя та ледь помітну поблажливу посмішку щодо такої смішної та несучасної, як на мою думку, поради. Та й, взагалі, як таку дурню можна тримати в голові? Це ж махрова архаїка якась! І друзі у мене є росіяни. І родичі там живуть. Й сама Росія – цивілізована та братня нам країна із великою культурою та сучасною музикою. Країна, яка нещодавно поборола ГКЧП, скинула з себе совкові пута і є зараз для України просто взірцем буйства демократії та яскравим прикладом, як треба рухатись до цивілізації. Дивина та й годі. Ех, бабусю, бабусю…

 

 – Бо м[email protected]л.ь, Славцю, завжди бреше, – продовжила вона абсолютно серйозно, – Йому нема віри. Не треба тої біди в хаті, – І подивилась на мене так дивно, що я не спромігся ані заперечити, ані навіть щось просто сказати.

 

Я бачив цей глибокий і дивний погляд не раз. Бачив у мого діда Степана, якого насильно депортували із Польщі, і який ненавидів «совєцьку» владу так, як, мабуть ніхто. Бачив у бабусиних братів Ярослава та Зеника, які обоє відтарабанили по десять років в сталінських таборах, але так і не втратили достоїнства та самоповаги. Бачив у багатьох їхніх однолітків – сусідів, друзів та родичів – практично у всіх на моїй малій батьківщині, Тернопільщині, хто зміг пережити ті страшні, сповнені братської «любові» та комуністичної «турботи», роки. Від цих людей просто віяло якимсь невідомим мені відчуттям свободи та гідності. І це, навіть, не зважаючи на тотальну духоту тодішнього безпросвітного й одноманітного радянського існування. Вони відали та знали щось таке, чого не дано було пізнати нам – дітям радянської системи.

 

А іще в їх очах завжди жила вона – зневага. Зневага й недовіра до всього, що суцільним каналізаційним потоком лилось у життя і голови простого українця із ненависного Сходу. Вони органічно не переносили та чітко ідентифікували фальш, лицемірство, підлість – всі ті ідеологічні стовпи, на яких стояв гнилий та смердючий радянський колос. І, як уміли, опирались цій навалі. Опирались, саботували, де могли – стояли на своєму та боролись. Але, при цьому, неодмінно берегли та плекали цінності та надбання дідів-прадідів. Усе це вкупі вони наполегливо намагались передавати нам – своїм нащадкам. Особливо отой корисний та повчальний досвід «конструктивного» співіснування зі звихнутими на всю голову східними прибульцями, що без упину перли на Західну Україну із далеких, вбогих та забутих єбєнєй совєцької імперії, «нєся етім младшим братьям цивілізацію, праґрєс і развітіє». Російська тактика була проста, як двері: прийти із розпростертими обіймами, втертись в довіру, а потім зненацька вдарити у спину, зробивши здивований вигляд простачка, що «ета нє ми – ви самі нас справациравалі ета сдєлать. Ета всьо целіком на вашей совісті! А ми тут ваапщє ніпрічьом! Нє нада нас зря абвінять! Ета всьо ат таво, што ви проста нас нє любітє…» Цей надзвичайно цінний досвід виживання, який ми до 2014-го так і не засвоїли, можна було описати однією короткою та ємкою фразою:

 

«М[email protected]Л.Ь ЗАВЖДИ БРЕШЕ!»

 

«Аяяяяй!» – в цю ж мить почнеться лемент праведного обурення. «Што ета за расізм, ксєнафобія і прапаґанда нєнавісті? Ніззя же так всєх пад адну грєбьонку! Срєді ніх билі і харошиє люді. І ваапсчє – ета палітікі нас всєх пассорілі! Прастиє люді тут ніпрічьом!»

 

Тут і не заперечиш, бо, приміром, прості західні українці, такі як мої родичі, до 1939-го року теж, здебільшого, так думали. Бо як можна всіх рівняти? Всі ж живі люди. Хіба там за Збручем звірі якісь живуть? Це ота навіжена «войовнича меншість» із ОУН (Організації Українських Націоналістів) розповсюджує нікому непотрібні лякалки-страшилки. Їм в голові лише оця дурня – армія, мова, віра! Й на додачу цим навіженим потрібна, ну просто смішно подумати, ще й якась міфічна українська незалежність. Від кого незалежність? Для чого незалежність? Живем же тихо, мирно та спокійно, нікого не чіпаєм. Та й в цілому, якщо взяти: дружити треба зі всіма – із поляками, наприклад, із тими ж німцями. Тим більше із такими велетами, як Радянський Союз. Ми ж кордон із ним нікуди не перенесемо, чи не так? Та й із кожною новоприбулою владою можна легко знайти спільну мову. Головне не влазити в ту брудну політику, не висовуватись й тихесенько займатись своїми хатніми сімейними справами.

 

І в міжвоєнній Польщі, до речі, ця формула чудово працювала. Типовий український обиватель, в ті роки, спокійно собі жив, ростив дітей, водив їх до школи, де замість української мови уже на повну силу цвіла польська, та постійно був невдоволений активною українською молоддю, що марила героїчним минулим та мріяла про якісь націоналістичні дурниці. Чув, Міську? Я тобі, курва, дам вночи того Донцова читати, най би шляк його трафив! Бігме, всі патла повискубую, як злапаю! Тіки-но ше раз зобачу ту книжку, то будеш мав гризоту!

 

Момент істини настав у вересні 1939-го, коли на уже спливаючу кров`ю Польщу зі сходу посунули дивізії братів-визволителів. Совєти із легкою пролетарською безпосередністю всунули ножа у спину та наплювали на стоси договорів, які вони колись натхненно попідписували із наївними поляками. «А чьо, развє так ніззя дєлать? Ми нікаму нічєво нє абєщалі! І ваапщє – ми вас асвабаждать прішлі! Ат польскава і нємєцкава гньота. Чєснає-прєчєснає слова!» І можна щиро сказати, що ставлення українців до східних братів, на той момент, було поблажливо спокійним, хоча і настороженим. А в деяких місцях їх дійсно, навіть, вітали квітами.

 

Проте, в реальності перша зустріч шокувала усіх: накручені пропагандою совєцькі солдати просто дуріли від рівня заможності досить бідних, за польськими мірками, західноукраїнських селян, а ті, в свою чергу, часто теж не вірили своїм очам.

«Виходжу я на вулицю, – розповідала моя прабабуся Агафія про те, як вперше побачила колону радянських солдат, – А вони йдуть: брудні, обдерті, вошиві, голодні, в шинелях, підперезаних звичайними мотузками. Я навіть винесла їм попити молока, бо такими нещасними виглядали.» Подібний вигляд «визволителів» різко контрастував на фоні гонорових поляків чи вишколено-дисциплінованих німців, тому викликав, навіть, деяку прихильність. До пори до часу.

 

Перші підозри з`явились тоді, коли за допомогою місцевих мураєвих та медведчуків були миттєво проведені так звані вибори у Народні Збори Західної України, які проголосили «воз`єднання», а по суті анексію, з СРСР. Можна однозначно сказати, що Кримський референдум 2014-го був ще тоді відпрацьованим сценарієм. А потім «визволителі», не збавляючи темпу, вдалися до своїх стандартних практик – спершу почали «визволяти» населення від приватної власності, потім від землі, далі від церкви, що логічним чином дійшло до «визволення» кого від свободи, а кого й від життя. В місті Чортків, звідки я родом, перші люди стали пропадати уже в жовтні 1940-го року. Пішли «братні» арешти інтелігенції – вчителів, лікарів, юристів, громадських діячів та активістів. За короткий час репресії охопили практично усі верстви населення, підтверджуючи, що Радянський Союз – це дійсно країна рівних можливостей. Місцева Чортківська тюрма була просто переповнена арештантами, яких звозили туди зі всієї округи. Учні чортківської гімназії, яка розміщувалась впритул до стін цієї в`язниці, розповідали, як в якийсь момент на території тюрми без упину стали працювати дизельні двигуни, що часто заважало навчальному процесу. Навіщо це було потрібно всі зрозуміли лише літом 1941-го року, коли в місто увійшли німці. Тюрма виявилась заваленою замордованими людьми – близько 1000 осіб, яких совєти знищили та закопали прямо у дворі лише за кілька останніх днів перед втечею з міста. Такий собі апогей дружніх стосунків двох братніх народів.

 

До речі, про місцевих колаборантів, які в 1939-му організовували Народні збори та референдуми й звитяжно ратували за «вічну й непорушну дружбу між братніми російським та українським народами», радянська імперія теж не забула. А все тому-що «рускіє сваіх нікаґда нє брасают». Вони їх завжди зжирають, коли зникає необхідність в зрадниках та корисних ідіотах. Тому практично всіх поціновувачів братніх обнімашок теж мило закатувати у встановленому порядку.

 

 – І пачєму ви на Западнай Украінє ТАК нє любітє русскіх? – запитала мене якось в 2016-му році одна знайома, яка втекла з сім`єю із окупованого Донецька.

Увага, іще раз: це питання мені задала особа, яка втекла із міста, окупованого та понищеного «русскімі», щоб врятуватись від війни, яку почали і до сих пір ведуть «русскіє», і влаштувала своє життя у затишному містечку під Києвом, де немає ніяких «русскіх» зі своїм таким величним та прогресивним «русскім міром». Я в той момент, якщо чесно, трохи офігів і не знайшовся, що відповісти. Натомість, приведу звичайну суху статистику: населення Тернопільської області на 1 вересня 1939-го року становило 1,5млн. осіб. А за переписом 1959-го року в області проживало лише трохи більше 1млн. (одного мільйона!!!) осіб. До 1991-го населення Тернопільщини ледве перевищило планку 1млн. 100тис. Цікаво, і чого це ми, бляха, не любимо «русскіх»? Може, на це є якісь дивні причини? Треба, мабуть, добряче порозкинути мізками...

 

А висновок із цього усього буде простий: перед тим, як пускати росіян у своє життя та у свою хату, намагатись із ними порозумітись, спілкуватись та дружити з ними. Перед тим, як торгувати чи співробітничати. Відкривати для них свій культурний чи бізнес простір. Перед тим, як радо вітати у нас їхніх «звьозд», діячів, науковців чи фахівців. А тим більше, вести з ними якісь переговори чи, не дай Бог, підписувати договори. Перед усім цим треба спершу прочитати позавчорашнє повідомлення офіційного твіттера Російського МИД:

 

«17 сентября 1939-го года Красная Армия начала освободительный поход на территории Польши. Советские войска вышли на линию Керзона, не позволив вермахту подойти к Минску.

Народы Западной Белоруссии и Западной Украины встретили советских солдат с ликованием…

… Трагедия Польши – целиком на совести тогдашнего польского руководства, которое <…> подставило свой народ под каток гитлеровской машины уничтожения…»

 

А потім, стоячи біля Стіни Пам`яті Михайлівського Собору, згадати долі мільйонів українців та поляків, євреїв та кримських татар, терор та голодомори, катівні та депортації, згадати Крим і Донбас, Іловайськ і ДАП, згадати Василя Співака та Ігоря Брановицького, Володимира Рибака та Решата Аметова. Згадати тисячі і тисячі убитих, живих та ненароджених наших співвітчизників, життя яких не було б таким трагічним і драматичним, коли б приймаючи важливі рішення, ми дотримувались однієї єдиної потужної та життєдайної формули:

 

«М[email protected]Л.Ь ЗАВЖДИ БРЕШЕ!»

 

І на завершення: коли обираєте дружину, то завжди слухайтесь досвідчених бабусь, як зробив я)) Бо лише тоді Україна переможе))