Я мрію писати вірші. Прості чи, навіть, глибокі, психоделічні чи саркастичні – не має жодного значення. Але такі, щоб аж дух захоплювало. Щоб мозок тріпотів від задоволення, а слух – від ритму та звукової гамми.
Я мрію писати оповідки про життя. Якісь короткі історії. Невеликі меседжі, які заставляють задуматись та перетворюють найменші шматочки нашого існування в якусь незвичайну кольорову захопливу пригоду. Веселу чи сумну. Абсурдну чи глибоко емоційну. Але завжди цікаву та повчальну.
Я мрію писати сценарії. Та втілювати їх у життя. На сцені чи перед камерою. Самому чи з однодумцями. Експериментувати та насолоджуватись цим. Як колись давно, ще в минулому житті. Коли сцена була майже домівкою, а глядач ловив кожен рух та слово. І цей потяг ніде не подівся із моєї спраглої та добряче струхлявілої на сьогодні середини. Лише зміцнів та засяяв новими барвами.
Я мрію розповідати про людей. Про цікавих та незвичайних людей. А також про самих звичайних. Бо ви, мабуть, не повірите, але кожна звичайна людина без жодного сумніву може зненацька стати незвичайною. Якщо показати її цінність та ніжно торкнутись її душі. А що може бути цікавіше за розкриту книгу чийогось яскравого, насиченого та повноцінного життя?
Я мрію діставати із забуття різноманітні цікаві та повчальні історичні факти чи події. Чи історичні долі. Чи історичні уроки. Здувати із них пил та виносити на світло для загального обговорення. Щоб пам`ятали. Щоб вчились. Щоб цінували те, що маємо. Адже минуле це колосальний та надзвичайно цінний досвід, до якого треба ставитись із повагою та шаною.
Я мрію писати про тих, хто іде до мети. Про тих, хто прямує через перешкоди та досягає омріяного. Не зважаючи ні на що. Про їхні прориви та просвітління. Про їхні зриви та падіння. Про їхній унікальний шлях та їхній непересічний вплив. На оточуючих. На світ та простір. На життя та смерть.
Я мрію транслювати глобальні ідеї та сенси, високі ідеали та принципи, прогресивні стратегії та концепції. Все те, що нас формує. Що робить нас людьми. Що перетворює агресивний та хаотичний натовп цинічних егоїстів у однодумців, формуючи з них суспільство та цивілізацію.
Я мрію… Та я багато про що мрію писати. Але доводиться писати інше.
Бо раптом хтось взяв і захотів поставити експеримент над моїм життям. І не лише над моїм, але і над життями моїх друзів, родичів, знайомих. Захотів провести якийсь абсурдний інфернальний дослід над цілою державою – над моєю рідною Україною. Захотів і почав свої хотєлки натхненно втілювати. «Зробимо їх разом!» «Весна прийде – саджати будемо!» «Кінець епохи бідності!». Примітив, цинізм, дічь, хамство, несмак, треш та ржач зі всіх щілин повилазили на світло та полізли у владу.
Чому я це оцінюю саме так? І що дає мені підстави так вважати? По-перше, відразу і однозначно було видно, що це технологія. Грандіозна технологія одночасного обдурення та оболванювання мільйонів людей. Із задіюванням колосальних медійних та фінансових ресурсів сумнівного походження. Хто вивчав принципи та технології афер чи масових шахрайських схем, той неодмінно оцінить красу гри. (читати тут: РОГА І КОПИТА — 95)
По-друге, прихід до влади на тотальній брехні, підміні понять, на чорному піарі, російських пропагандистських штампах і на постійних маніпуляціях, маніпуляціях та ще раз маніпуляціях – це все разом кричить про те, що такі самі принципи та методи будуть задіяні і при управлінні державою. Бо вони не знають інших методів. Бо вони не вміють нічого іншого, крім вище перерахованого. Бо вони тільки цим і займались все своє свідоме життя. І саме такою у їхній уяві є політика. Політика, яка формується не стратегіями, а сценаріями. Команда однодумців, яка формується не через профпридатність, а через проходження кастингу на лояльність. І це тільки початок, дорогенькі мої поціновувачі примітивних політичних серіалів. Попереду ще стільки веселого, що ви навіть не уявляєте.
По-третє, я знаю природу цих людей і середовище, яке їх виплекало. Бо сам багато років у ньому варився. Цинізм та хамство, як чесноти. Відсутність гальм та принципів, як життєві дороговкази. Освіченість та інтелектуальність, як непотріб. І все це прикрите яскравими картинками безтолкових фільмів, примітивних серіалів, вульгарщиною, несмаком та лицемірством на сцені. А за лаштунками: оборудки, чорний нал, офшори, схеми та постійні крадіжки інтелектуальної власності. «А шо нєльзя? Ано же нічьйо? І вапщє, ти шо ахрєнєл?»
Й усі ті «успішні» рєбята, що займались оборудками в 95-му Кварталі, просто здійснили апгрейд і тепер займаються оборудками в кварталі урядовому – Баканов, брати Шефіри та маса іншої дрібноти. А на додачу ще й сам «велікій стратєґ і мноґахадовачнік, жосткій та ефєктівний пєрєґаворщік» Єрмак – як же без нього? А фальшивим фасадом усього цього повноцінного триндеця є такий собі «прастий парєнь із народа», «чесний, порядний та непідкупний» Вова Зеленський. Правда, чомусь, дуже багатий, із бізнесом в Росії, який звісно ж не його, офшорами на Кіпрі, які теж не його, та обложений по самі нємагу зарубіжною нерухомістю, яка… ну ви поняли.
Наступне і ключове – це Росія. Їхня ментальна залежність від Росії носить фундаментальний характер. Системоутворюючий у їхній свідомості. Ця залежність є чимось середнім між захопленням та обожнюванням. Бо ці люди росли та все своє життя жили в культурній та смисловій парадигмі Росії. Вони мріяли жити, як в Росії. Заробляти гроші, як в Росії. Бути популярними саме в Росії. Вони заздрили чорною заздрістю російським хазяєвам жизні – всім цим путіним та масляковим, олігархам та чиновникам, бандюкам та холуям поменше. Заздрили їхній всемогутності, вседозволеності та безкарності. Ви навіть не уявляєте, як їх таке життя приваблює. Ви навіть не уявляєте, як вони мріють повторити щось подібне тут, в Україні. Звідси ростуть ноги всіх цих батальйонів особистої охорони. Цих кілометрових кортежів із крутих тачок. Всіх цих палаців в Кончі-Заспі. Всіх цих понтів, показного хамства та зневаги до чужої думки. Особливо до опонентів.
Тому вони нічого не будуть робити супроти Росії. Жодного кроку. Бо це для них, як відрізати пуповину. Як убити того, хто тебе породив. Вони здадуть все – армію, територію, суверенітет. Та й Україну здадуть, аби лиш не отримати ата-ата по попі від тих, кого вони все життя обожнюють. Тому в сірій зоні так і вмиратимуть покинуті розвідники. Терористи все більше патрулюватимуть наші позиції. А плани спецоперацій українських спецслужб просто передаватимуться ворогу прямо із Офіса Президента. «А шо такоє? Не поняв, Микола, ти шо обідився?»
Все вищеописане я зрозумів відразу. Іще в ту злощасну новорічну ніч з лицемірним «я йду в президенти». Зрозумів, що коли я про це не почну писати, то потім я не зможу писати нічого – ні віршів, ні історій, ні концепцій. Бо не пробачу собі, якщо цей галімий треш знищить мою країну та майбутнє моїх дітей. І я свідомо вв'язався у цю війну. І, якщо чесно, я не знаю коли ми зможемо перемогти. І якою буде ця перемога. Але спробую прикласти до цього максимум зусиль.
Так, я не вмію міцно тримати в руках автомат. І я не бачу себе за кермом волонтерського авто. Моя зброя – це ручка і клавіатура. І вважаю, що вони не менш ефективні. А мій фронт не менш важливий, ніж фронт на Сході. Бо проходить прямо тут, поряд. Проходить крізь голови та мізки мільйонів українців, яких треба вирвати з під жорстокої машини ворожої пропаганди та міфів. І це моя мрія.
А ще я мрію писати вірші… Але це вже якось потім…
