МІСТА – МРІЇ

Ірпінь, Буча, Ворзель. Коли ми із сім'єю вирішували, де нам купувати житло, ми навіть не вагались. Благословенні Богом затишні містечка із зручним розташуванням та унікальною природою. Нові житлові комплекси, розвинута інфраструктура, ідеально вилизані парки та, найголовніше – люди. Чудові, енергійні, життєрадісні та завжди усміхнені. В ці містечка останніми роками масово переселявся із сім'ями середній клас Києва, перетворюючи їх на такі собі міста-мрії поряд зі Столицею.

Ми, молоді сім'ї, раділи тут життю. Мріяли. Будували плани. Ростили дітей. Дружили та родичались. Ходити один до одного в гості.

 – А пачєму ета ви на Западнай Украінє так нє любітє рускіх? – якось в 2016-му запитала мене під час подібних гостин знайома, з якою ми дружили сім'ями.

За все своє життя мене до непристойності часто подібне запитували. Але цього разу найбільше здивувало те, що питання задала людина, яка в 2014-му із сім'єю утекла з палаючого Донбасу й тут на Київщині почала з нуля вибудовувати нове життя. На якусь мить ця нездатність провести прямий зв'язок між «нєлюбовью к рускім» і втечею з Донецька мене вивела з рівноваги. Я взявся пояснювати «пачєму», розповідав про 1939-й, про залякування, викрадення громадських діячів, страти без суду і слідства, про жахливий терор мирного населення, про братські могили із сотнями замордованих, але, здається, мої аргументи було слабо почуто.

І дійсно, а чому це ми на заході України так, бляха, не любимо рускіх? Може є у когось якась цікава ідея? Якесь змістовне пояснення чи правдоподібна версія, а? Після подій березня-квітня 2022-го потрібно ще комусь пояснювати, чому мирна, віддалена, по своєму заможна й на той момент абсолютно нейтральна до росіян окраїна довоєнної Польщі за якихось півтора року російської окупації в 1939-1941рр. раптово перетворилась на оплот відчайдушного збройного антирадянського спротиву аж до 1960-х років? А після цього, до самого розвалу совка, була основним подразником російських імперців та територією збереження української ідеї й української ідентичності? І пачєму ета ви так нє любітє рускіх? А по качану!

Просто, одного разу в мирні, спокійні та щасливі містечка Західної України у 1939-му році зайшли «визволителі» (саме так у ті часи називали себе сучасні «денацифікатори») та вщент зруйнували їхнє життя та майбутнє, їхні мрії та надії, їхні плани та здобутки. Моє рідне місто Чортків, що на Тернопільщині, за короткий час перетворилось у таку собі сучасну Бучу – були знищені, депортовані та замордовані тисячі людей. «Денацифіковане», вибачте, «визволене» рускімі асвабадітєлямі населення Тернопільщини (яке у 1939-му кількісно становило 1млн.500тис. осіб) по перепису 1959-го року ледве досягло 1 (одного!) млн. мешканців, а до 1991-го спромоглось зупинитись на показнику 1млн. 200тис.. І чого це ми так не любимо отих високоосвічених, благородних та таких милих рускіх, га?

Може, через те, що середньостатистичний рускій (яким, в принципі, і є кожен представник їхньої армії мародерів) – він лютою ненавистю ненавидить усіх, хто є не таким, як він? Хто не так виглядає. Хто не так одягається. Хто не так розмовляє. Хто не так себе веде. Хто думає по іншому.

 – Знаєш, Ярік, – з відчаєм говорив мені ще у перші дні російського вторгнення мій друг, який до цього вісім років жив та працював у Москві, – Ми їм ніколи нічого не доведемо. За роки тісного спілкування із ними я можу з впевненістю сказати, що там не діють ні аргументи, ні логіка, ні співчуття. Вони ненавидять нас за сам факт нашого існування. За те, що ми розумніші. За те, що ми креативніші. За те, що ми вільніші. За те, що можемо вибирати на виборах того, кого хочемо. Їздити, куди хочемо. Вони нас ненавидять за те, що вони живуть у гавні, а ми – ні. За те, що ми можемо бути самими собою, а вони – ні.

Так, і ще раз так. Вони – раби, які відчайдушно ненавидять вільних людей. Вони ненавидять нас за наші красиві та прекрасні міста. За наші гарні затишні квартири та будинки. За те, що ми кожен куточок нашої землі перетворюємо у заквітчаний сад. За те, що ми уміємо мріяти та здатні ці мрії втілювати у життя.

У їхніх єбєнях такого нема, не було і ніколи не буде. Звідси уся ця ненависть до людей щасливих, людей, які чогось прагнуть, які вміють жити та творити, вміють змінювати реальність та впливати на своє оточення. Середньостатистичний росіянин ненавидить усе це. Бо він прислужник, холоп. Бо він нездара і його плани й мрії не простягаються далі примітивних бажань пожрать, посрать, поржать, потрахатись і… вбити усіх, хто є не таким, як він. Не вірите? Подивіться на Бучу, на Ірпінь, на Гостомель, на Бородянку, на Макарів, на Краматорськ, на Харків, на Маріуполь. На кожне місто, яке із міста-мрії для тисяч його мешканців, ця свора покидьків перетворила в філіал пекла на землі. І пачєму ета ви нє любітє рускіх, бл…?

… – Привіт, друже! Тут уже два дні, як наші, – 03-го квітня на телефон набрав мене радісний сусід, який весь цей час був із сім'єю в окупації, – Квартира ціла. Можеш повертатись та замовляти свій прострелений склопакет.

І я повернусь. Обов'язково повернусь. Ми всі повернемось і відбудуємо наш Ворзель, нашу Бучу, наш Ірпінь. Наші міста-мрії. Назло ворогу. Назло його хворобливим маренням. Назло його ненависті. Відбудуємо та перетворимо їх у рай для наступних поколінь. Обов'язково!