Про це вже писали. Писали історики й публіцисти. Писали вчені та аматори. Писали й до, і після тогорічних виборів. У 19-му столітті про це писав, навіть, Пантелеймон Куліш у «Чорній Раді». Писали, охкали, ахкали і вкрай дивувались несподіваному затьмаренню, яке накрило українців в той доленосний історичний момент становлення власної держави. Поохкаємо і поахкаємо й ми.
Карочє, будь-які совпадєнія із сучасністю – випадкові й надумані. Бо наука під назвою «історія», то набір нікамунєнужних оповідань і адназначна повна фігня. Учить її не нада, бо то все брехня, бо історію пишуть «пабєдітєлі», бо вона явно і стопудово «прадажная дєвка імперіалізма» та обслуговує його інтєрєси. А хто її читає, вчить, аналізує, систематизує, співставляє факти, проводить паралелі, виводить аналогії – той прибацаний нєврастєнік, нєуравнавєшений провокатор та без сумнівів продався за гроші все тому ж цинічному шоколадному імперіялізму. А якщо коротко – він просто мудак. Бо «коли ж ви вже, сссyка, заткнетесь, умніки! Поначитувались завумних книг і всьо вам недогода! Еге ж, мабуть, добре жилось останні п`ять років? Ну, ета же нєвазможна тєрпеть! Проста спакойна живітє і занімайтєсь сваєй лічнай жізнью! Вам што, дєлать больше нєчєва?» І цю беззаперечну та істинну в своїй беззаперечній істинності істину ми з радістю підкріпимо історичною нафікнепотрібною побрехенькою. А то починають тут…
Далеке 17-те століття. Україна багато років охоплена вогнем. Майдан, очолений Богданом Хмельницьким, не виправдав сподівань простих людей і довів до затяжної війни з Польщею, до економічної стагнації й невизначеності. Хоча основним бонусом стало створення незалежної держави – Гетьманщини, раптова смерть Хмельницького виявилась несподіванкою і привела до влади наближені до нього олігархічні клани. Хитке становище, яке потребувало нових лідерів та величезних ресурсів, дало можливість очолити державу гетьману Виговському. Досвідчений політик та адміністратор, чудовий дипломат та воєначальник, Іван Виговський став просто знахідкою для молодої держави. Вміло обходячи гострі кути, постійно домовляючись, створивши антимосковську коаліцію із Західними союзниками (Гадяцька угода 1658р.), Виговський спромігся зупинити московську експансію і навіть розгромити ворога під Конотопом. Але не тут то було. Внутрішні реформи, які запровадив Виговський для посилення влади і отримання нових ресурсів для державного будівництва (ввів нові податки й мита – такі собі 1,5% військового збору, тощо) викликали опір серед «євробляхерів» низового козацтва. Плюс підвищеними тарифами були не задоволені й селяни. І пішло поїхало: «Барига! Марадьор! Кругом кумівство і корупція! На крові наживається! А сам з Москвою торгує! Липецька винокурня!» Все це підживлювалось та підбурювалось московською агентурою та московськими грошима, бо східний сусід аж ніяк не хотів втратити для себе такий ласий шматок, як Україна. Стомлений постійними звинуваченнями Виговський зрікся гетьманської булави. Але хаос та безлад продовжились з новою силою. Апогеєм всього цього абсурду стала Чорна рада 1663р. в Ніжині. Де і з`явився він – Іван Брюховецький.
Він був чудовим оратором й талановитим демагогом. Кажуть, що просив називати себе просто Ваня, і це всім подобалось. Сам був із низів й постійно наголошував на тому, що він «прастий парєнь із народа», що він «такой как всє». Виголошуючи промови та знімаючи емоційні відосіки, він став дуже популярним в мережі та серед «простого наріду». «Велике лихо коїться старшиною, – говорив Брюховецький, – гетьман та полковники і усі менші старшини усі міста, містечка й млини поділили самі поміж собою та володіють ними свавільно! Тому прийде весна саджати будемо! Ні обіцянок, ні пробачень! Зробимо їх разом! Кожен з нас – гетьман!». Проголошуючи зменшення «тарифів», загальну рівність та обмеження влади старшини, він ще додатково заручився підтримкою московського Царя та деяких олігархів. З допомогою «уставшого ат вайни» народу та під вигуки «Аби не Виговський!» Брюховецького тріумфально обирають Гетьманом.
Піднявши над головою булаву він миттєво концентрує владу в своїх руках, прибираючи конкурентів та пояснюючи це тим, що «я нікаму нічєво не должен!» Опозиція під ревіння вдоволеного натовпу – обезкровлена, а «свинарчуки» Виговського – Яким Сомко та Василь Золотаренко – страчені. Виконуючи свої підкилимні договорняки та маючи певні фінансові зобов`язання, Брюховецький іде на переговори з Москвою та вирішує з нею «дагаварітьса гдєта пасрєдінє». Додатково до підписаних раніше в Переяславі «мінських домовленостей», які ні попередники, ні Москва не збирались виконувати, він підписує нову «формулу Штайнмаєра» (Батуринські статті 1663р.). Ця угода суттєво обмежує суверенітет Гетьманщини, але цар такою «пасрєдіною» все одно не задоволений. Брюховецького обіцянками-цяцянками, погрозами та шантажем виманюють в Москву, де він здає з потрохами абсолютно все і в 1665р. підписує так звані Московські Статті. Цей договір скасовує українську політичну, адміністративну і фінансову незалежність, перетворюючи все в «юга-западний фєдєральний округ», Українська церква підпорядковується Московській, а в найбільших українських містах розміщуються залоги із «зельоних чєлавєчькав» та «апалчєнцев». Сам Брюховецький отримує титул: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирньій холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». А тепер уявіть, якби на його місці виявився не «найвидатніший лідер сучасності», а просто якийсь дурачок? Західні союзники теж так подумали і, покрутивши пальцем біля скроні, підписали в 1667р. з Москвою сепаратний Андрусівський мирний договір. А також зняли всі санкції і з чистою совістю запустили Північний Потік – 2.
Всередині держави виявилось теж не все гаразд – побори збільшуються, безлад посилюється, на всіх посадах опиняються дружбани й соратники з Кварталу. При цьому Брюховецький настільки не встигає жити, що немає часу не лише до перукаря сходити, але й слідкувати за маєтками, якими він невпинно обростає. Проблеми накопичуються і гетьман стає поперек горла всім – і козацтву, і простолюду, і старшині. Хаотична політика, терор, здача державних інтересів, повний дипломатичний дилетантизм, кидання із вигуками «єслі нада я і пєрєд чьортам лисим стану на калєні» від одного союзника до іншого, приводять його на переговори до Правобережного гетьмана Дорошенка. Розмова, понти, погрози, сварка, «я ж гетьман, а нє лох какойта!». Дорошенко не роздумуючи приймає рішення, що «хуже нє будєт», захоплює й страчує Брюховецького. Без жодних сентиментів. Не врятувала ні охорона, ні колишній рейтинг, ні СБУ, яке не встигли запитати за «етава чьорта»… А в цю ж саму мить десь сідало сонечко за селом. Затьохкав соловейко в гаю. З поля йшли стомлені косарі. А в хаті накривала стіл розпашіла господиня. Україна жила своїм життям, переживши ще одного …як його? ...цький, ...ський. Блін, вже й прізвище стали забувати… Карочє…
Отже, падвєдьом ітогі! Все, що написано вище – це повна туфта і профанація. Як можна все те, що було десь колись і дуже давно, порівнювати із сучасністю? Ну, реально – брєд! Ніколи не читайте книги по історії – це врєдно, опасно і заставляє мозок працювати. Після цього нєвозможно навіть «Свати» подивиться. Тому будьте дуже і дуже уважні, коли берете якусь книжку до рук – а вдруг там возмутітєльна єресь і Вас до кінця життя буде мучити якесь неймовірне відкриття, яке Ви зненацька зробите в своїй голові? Ви ж не лох какойта?
