Коли оточуюча дійсність зненацька злітає з котушок та починає гоцати дикого гопака. А навколишній світ накривається нестримним каналізаційним потоком дивних та не завжди пов`язаних між собою подій. Й на додачу, усі наші здобутки, мрії та плани якось раптово ризикують перетворитись в чортішо. В такі моменти кожен опиняється перед непростим вибором. З одного боку – махнути на все рукою, наглухо зачинитись у своїй особистій шкаралупі та зануритись у незвідані глибини холодильника й інтернет-розваг. А шо такоє? Дуже навіть удобно. За це ж не дадуть по руках? Я ж все одно в етай жизні нічо не рішаю.
Інший варіант – жорстко взяти свій страх та емоції за тестикули й вивільнитись з-під липкого впливу нової шокуючої реальності. Вивільнитись й почати більш-менш адекватно її осмислювати, оцінювати, аналізувати, систематизувати та вчитись приймати правильні рішення. Особливо в нашому ядрьоному коктейлі із бардака, війни, економічної кризи та пандемії, густо приправленому в українських політичних реаліях інфантильністю, захланністю, некомпетентністю та вірою в казочки.
В такі моменти вміння швидко орієнтуватись в кризових ситуаціях має вирішальне значення. Ще більше значення має досвід перебування на грані – хлопці на передовій не дадуть збрехати. На тій самій грані, коли випадає можливість заглянути в безодню та подивитись у очі отій вічно молодій курві з косою. Ні, не тій, що сидить у Верховній Раді, а отій, що стріча тебе при останньому параді. Особливо цей досвід цінний в темні часи, коли світовий порядок рвуть на частини люті урагани та шторми…
…Той кримський шторм у вересні 1996-го мені запам`ятався назавжди. Буря бушувала десь далеко в морі. Але її відлунням були величезні хвилі, що раз по раз розбивались об скелі та повністю накривали довжелезний пірс. Величні мури генуезької фортеці в Судаку, пречудове курортне сонце, повне узбережжя розімлілих відпочиваючих і один єдиний двадцятилітній бовдур, який стрибає з пірса у розбурхане море, щоб погойдатись(!!!) на буйках, ібіомать. На фіга я це зробив? А спитайте мене. Можливо, через відсутність в тому віці буйків у голові.
Проблеми розпочались відразу ж, як тільки я поплив назад. Після кількахвилинного зворотного запливу прийшло розуміння, що пляж не лише не ближчає, але й, якогось хріна, віддаляється – потужний відтік води від берега в цю штормову погоду просто зносив мене назад у море. Збільшення темпу ні до чого не привело. Пляж все так же маячив у далині, а кляті буйки в кількох метрах позаду. Почалась легка паніка, бо кінцівки вже починало зводити від судом. Я став гребти, як божевільний, вкладаючи в це усі наявні сили. Проте, результату не було. Руки оніміли. Ноги зводило. Кілька разів я наковтався води і ледве зміг відкашлятись. Час наче зупинився. Все стало походити на якийсь дурний сон. Наче це хтось пливе, а я спостерігаю за ним збоку, дивлюсь і скрушно хитаю головою. «Ну, мабуть, все. Ось він – кінець,» – ця дика думка промайнула у свідомості просто й діловито. Захотілось опустити руки, зупинитись і, нарешті, відпочити. Отак просто – взяти і здатись. Вимкнути себе з розетки. В цю мить, мабуть, всім нам знайома стара шкапа із косою прикурила сигаретку і, випускаючи кільцями димок, стала зацікавлено спостерігати за цим реаліті-шоу.
Але раптом у голові перемкнувся якийсь тумблер і викид адреналіну мене миттю протверезив. Протверезив і мобілізував. Мозок ввімкнув максимальні обороти та за долі секунди перебрав усі альтернативні попередньому варіанти. І поєдинок почався. Кінцевою метою порятунку став пірс, який на метрів сто вдавався в море. Плисти до нього напролом було самовбивством, тому після короткого відпочинку на все тих же клятих буйках, я почав наближення до берега хвилястою траєкторією, комбінуючи різкі ривки на гребенях височенних хвиль із пірнанням в ті моменти, коли я був у їх самому низу. Тактика спрацювала – пірс наближався. Але й потужність хвиль, що відкочувались від берега в море, теж наростала, висмоктуючи рештки сил. Розуміючи, що мої крики «рятуйте!» в гулі прибою ніхто не почує, я останнім відчайдушним ривком таки зміг догребти до крайньої опори, що утримувала пірс. Залишилось небагато – в умовах потужного виру під пірсом добратись до металевої драбини в метрах п`яти від мене. Ці п`ять метрів я долав цілу вічність від опори до опори. Бо права на помилку не було – якщо змиє, то всьо. І коли рука намертво вхопились за омріяну драбину, я зрозумів, що врятований. Ще кілька кульбітів в повітрі й ноги врешті вперлись у тверду поверхню пірса.
…Яскраво світило сонечко. Із моря віяв свіжий вітерець. Ще ніколи у житті я так не любив сонце і вітер. І це повітря. І оті скелі. І всіх цих милих людей на пляжі. І навіть оту набридливу собачку. І жити хотілось надзвичайно. І викарбувати у своїй свідомості важливі уроки, винесені із розбурханого моря:
1. Зарозумілість і тупа самовпевненість в критичній ситуації – тобі кінець.
2. Опустиш руки – тобі кінець.
3. Будеш панікувати – тобі кінець.
4. Будеш сподіватись лише на когось – тобі кінець.
5. Будеш думати про кінець – тобі точно кінець.
Щось подібне переживає зараз і Україна. Після того, як прогниле диряве корито із назвою СРСР розвалилось в 1991-му на п`ятнадцять окремих частин, кожна з них почала свій окремий шлях по просторах цивілізаційного океану. Тоді абсолютно всі були впевнені, що світ назавжди ввійшов у період вічного штилю та благодаті. Тріумф ліберальної демократії, «Кінець історії» Фукуями, вічний прогрес та процвітання. Про що ще мріяти? Та й нащо кудись поспішати?
На неповороткому панцернику «Україна» також не парились. Замість того, щоб модернізувати судно, як це зробили країни Балтії, додати йому швидкості, маневреності, оновити обладнання й перетворити на сучасний лайнер, корабельна команда стала тупо допилювати й продавати на металобрухт стару обшивку і радянські палубні надбудови. Зливати горючку і мазут. Вимінювати на блискучі цяцьки навіть рятувальні шлюпки та якісь там деталі з двигуна. Руки дійшли навіть до озброєння. Ракети, боєголовки, авіація – все пішло під ніж. Та й на фіга воно нам треба, коли і так вєсь мір нам друг? Ми собі в нейтральних водах подрейфуємо.
Але із 2001-го року, коли рухнули перші надії та башти-близнюки у Нью-Йорку, урагани все частіше й частіше стали прокочуватись нашою цивілізацією, захоплюючи все більше й більше країн. Війни, бунти, революції, епідемії, хвилі міграцій, кризи та рецесії стали з`являтись із завидною регулярністю. Ці нові світові реалії капітани українського корабля спершу намагались ігнорувати. Потім, коли нашу некеровану консервну банку почало кидати від одного берега до іншого, вони заходились латати старі пробоїни та імітувати видимість реформ. І лише 2014-го, коли українське судно під час небувалого шторму спробувала захопити піратська абордажна команда із братнього сусіднього крейсера, в свідомості українців нарешті почало щось змінюватись. Після втрати добрячого шматка корми та затоплення кількох південно-східних трюмів, прийшло розуміння, що врятувати нас зможе лише перебування чи то в торговій флотилії ЄС, чи то у військовій ескадрі НАТО. Правда, це потребувало часу та значних зусиль команди корабля. З жахом усвідомлюючи, що замість веселої безтурботної прогулянки їх чекає «кров, важка праця, сльози та піт»© пасажири більшістю голосів вибрали капітаном корабля дитячого аніматора із кают-компанії, який умів класно підкалувати команду та пообіцяв назавжди припинити шторми. Але в цей момент черговий тайфун пандемії із неймовірною легкістю розкидав кораблі по океану і нас нестримно понесло на скелі…
Виживем? Авжеж. Здолаємо? А чому б і ні. Прорвемось? Безпречно. Потрібно лише засвоїти кілька простих правил:
1. Зарозумілість, некомпетентність та тупа самовпевненість влади – нам кінець.
2. Складемо лапки і не будемо нічого робити – нам кінець.
3. Почнеться некерована паніка – нам кінець.
4. Будемо сподіватись лише на Захід, на Росію, на Китай, на ілюмінатів, марсіан чи на Сороса – нам кінець.
5. Будемо казати, що нам кінець – нам точно кінець!
Тому – зібраність, спокій і витримка! Наш порятунок – в наших головах і наших руках! Пам`ятаймо про це!
