– Стоп, стоп! – я різко на півслові зупинив енергійну бесіду двох своїх студентських друзів, не давши договорити фразу, – А чого це ви між собою розмовляєте російською? Ви ж обоє україномовні. Та й зі мною ви завжди рідною спілкуєтесь.
– Так то ж із тобою, – засміявся той, що із Монастирища.
– Та ми вже якось звикли, – знизав плечима той, що із Томашполя, – Да і нам так удобна. Нє правда лі, Ваня?
За вікном стояла середина 1990-х. Україна ще тільки звикала до незалежності. А я вже тоді не міг второпати, чому українські хлопці та дівчата, масово наповнючи Київ, тут же починали мімікрувати та різко ставали «гарадскімі» й афігєть якими «сталічнимі».
Хоча ні – причина була. Київ перших років незалежності був дивним містом, в якому зустріти на вулиці українську мову було завданням досить безнадійним. Випадково кинута фраза українською могла викликала у перехожих здивування та, навіть, деяку зневагу. «Панаєхалі тут! Сєло нєасвальтіраванає!». При чому самі ці перехожі, здебільшого, самі послуговувались українською вдома. Але на людях, на вулиці, в громадських місцях домінування російської було безальтернативне. Наслідки колоніальної політики в часи СРСР, тотальної русифікації та вилучення української мови із освіти й документообігу не могли мати інших результатів.
Чи міг цьому щось протиставити я – зовсім юний, недосвідчений та наївний хлопчина? А інші представники провінційної молоді, яка відчайдушно шукала своє місце у цьому світі та масово обирала Київ для життя? Навряд чи. Я, наприклад, і не протиставляв. Єдине громадське місце, де я міг вільно та без осуду щось сказати українською, то це були каси київського залізничного вокзалу. «Мені, будь ласка, один квиток до Тернополя!» – голосно випалював я касиру у віконечко, все одно краєм ока слідкуючи за реакцією людей поряд. Ага, з`їли? Нате вам дулю! А я візьму квиток і поїду додому. Поїду туди, де можна спілкуватись вільно, відчувати себе комфортно та бути, нарешті, самим собою! Російськомовному в принципі ніколи не зрозуміти цього дикого відчуття. Відчуття, коли в тобі зразу бачать унтерменша, неосвіченого селюка чи пришелепкуватого дивака. Бо ти україномовний.
– Я тєбя с сабой в ночной клуб на діскатєку нє вазьму. Патамушта ти нє гаваріш па рускі. Мєня там всє друзья засмєют, – саме такий вишуканий ляпас отримала від найкращої подруги моя дуже хороша знайома, коли на початку 2000-х приїхала до тієї у Вінницю в гості. Чи варта говорити, що рідною мовою видатної подруги теж була українська? І що це типова ілюстрація стану речей в мовних пріоритетах тогочасної молоді?
Так якого дідька? Які причини такого ставлення до рідної мови в самому серці України – Вінниччині, після більш ніж 10 років незалежності? Маємо їх аж цілих дві. По-перше – це відсутність хоч якоїсь виразної та послідовної державної політики в мовному питанні. Друге – тотальна безперешкодна культурна й мовна експансія з боку колишньої Метрополії. Адже якраз тоді потік нафтодоларів та інших дурних грошей остаточно закріпив там при владі союз гебні з криміналом.
І пішло-поїхало. Україну, зненацька, накрило ціле цунамі дешевих російських мовно-культурних напівфабрикатів, що продукувались просто промисловими темпами. Газети, журнали, дешеві книги – як белетристика, так і серйозного спрямування. Масові переклади на російську іноземної класичної та сучасної літератури, публіцистики та наукових видань, книг по бізнесу. Навіть я роками купував та читав лише російськомовну пресу та російськомовну літературу. Бо рідною цікавих для мене книг не існувало в природі. Дійшло до того, що коли попадалась якась книга українською, то я просто фізично не міг її читати – настільки відвик від друкованого українського слова. А тепер уявіть собі, як це сприймали інші – ті, хто не ріс в україномовному середовищі, як я.
Але найбільший і найпідступніший удар був спрямований на українську молодь. Лідером стала музика. Її масовість просто зашкалювала і на неї тупо підсаджувались. Всі ці Діскатєки Аварії та Мумій Тролі, Рукі Ввєрх та Агати Крісті, Іванушики Інтернешнл та Зємфіри. Ім`я їм – легіон. «Утєкай, в падваротнє вас ждьот маніяк – хочєт вас пасадіть на крючок!». І молодь масово на цей гачок підвушували, вільно вливаючи в голови цей псевдокультурний непотріб. Чи, може, хтось хоче заперечити та назве якийсь «хіт» вищевказаних виконавців, що став класикою світової музики чи є, бодай, досі популярним? Отож бо.
Ще більше сміття безперешкодно перло через телебачення. Попсово-гламурний бульйон із кобзонів, кіркорових та інших моісєєвих. Програмні культові рускомірські фільми типу «Брат-2» чи «Бумер». Масові примітивні серіали із неодмінним прославлянням російських силових структур та криміналу (а тепер згадуємо: хто захопив владу в Кремлі?). Повне дно і треш під назвами «Дом-2», «За стєклом», тощо. Ну і гумор. Як же без нього? Задорнов, «Аншлаг» із Петросяном та, безумовно, КВН – як найважливіша складова.
Чому найважливіша складова? Бо ключовою задачею КВН було – максимально втягнути саме активну та креативну українську молодь в російські наративи. Зробити так, щоб молоді українці перестали себе ідентифікувати українцями й поступово переходили в орбіту російських ідеологем, російських моральних та ціннісних орієнтирів із повністю розмитою самоідентифікацією. Щоб джерелом натхнення та написання сценаріїв для них стала російська політика, російська естрада, російська література, російський побут та російські пропагандистські міфи.
Як це відбувалось? Простіше простого – звичайною монополізацією доступу до медіа ресурсів. «Чювак, ти хочєш папасть в тєлєвізар і іграть у Маслякова? Да? Таґда начінайтє пісать шуткі на рускам.» І ми писали. А що залишалось робити, якщо у тебе є хоч якісь амбіції? І виступали. І пропагували язик, заганяючи паростки україномовного КВНу в повний маргінес. Тобто, я особисто приклав до цього руку і зараз щиро шкодую через це. Шкодую, бо свою задачу в Україні московський КВН виконав тріумфально. Адже, нинішня українська влада якраз і є його еталонним продуктом. Продуктом наполегливої та системної роботи із дезорієнтованою, кинутою напризволяще молоддю без цінностей, без моральних орієнтирів та без національної самоідентифікації.
Чи був спротив цій інтервенції? Безперечно. Ентузіасти, науковці та окремі митці вели війну за українську мову не покладаючи рук та в повному оточенні. Чи був у них шанс врятувати ситуацію? Без патріотичного драйву, без підтримки держави та без доступу до медіа – шансів було мало. Білорусь та білоруська мова тому беззаперечний доказ.
А якщо ще й без підтримки українського бізнесу, то шанси падали практично до нуля. Адже, у 2000-х уся бізнес-література, термінологія, бізнес-процеси, тренінги, навчання та корпоративна культура всередині компаній – все це було російською. Не мислячи стратегічно, не відчуваючи небезпеки, український бізнес зробив усе можливе для легкої та безперешкодної масованої експансії так званого російського бізнесу в українську економіку. Чому я пишу – так званого? А тому-що разом із російським бізнесом в Україну прийшла, тотальна корупція, дикі схеми, масоване лобіювання, рейдерство та божевільний демпінг. Тобто речі, які не мають ніякого відношення до цивілізованої бізнес-культури. Й після цього ви ще будете запевняти, що мова в бізнесі не має значення? Навіть для захисту власного бізнес-середовища?
Зате такі речі чітко розуміють компанії із величезним досвідом та розвиненим стратегічним баченням. Приміром, як McDonalds, менеджмент якого мислить глобально, бо прийшов в Україну надовго. Їхні дії на мовному полі абсолютно незрозумілі для типових українських біг босів чи біг мані, що в свій час розбагатіли на дерибані, розпилі бюджету та паразитуванні на людських слабостях чи шкідливих звичках, спаплюживши, наприклад, назву козацького острова алкогольним брендом.
(Про ключові переваги української в бізнесі я писав ось тут: УКРАЇНСЬКА МОВА ТА БІЗНЕС: стратегії та перспективи)
Але ми встояли. Нас врятувало чудо і… Росія. Якраз саме ця дика експансія російського непотребу породила спочатку кволий, а потім все більш потужний спротив. Першими цеглинами в популяризації української стали… Ні, не Нечуй-Левицький, не Леся Українка і, навіть, не сам Тарас. Першими були, хай пробачать мене науковці та митці – неперевершений переклад безневинного серіалу «Альф», самопальні касети Леся Подерев`янського із його «Гамлєтом» та сакраментальним «купатись чи не купатись» та «А Вона, а Вона, сидітиме сумна. Буде пити – не п`яніти, від дешевого вина…» – перший хіт українською, який стали співати у компаніях молоді на гітарах. Саме так, крок за кроком, в головах людей починала популяризуватись українська мова та плекатись нова Україна. Нова Україна, яка остаточно сформувала свій цивілізаційний шлях спершу після Помаранчевого Майдану, а потім і після Революції Гідності. А наступна анексія Криму та війна на Донбасі стали лише підтвердженням викладених вище тез про важливість рідної української мови.
Бо раптом виявилось, що має значення, яка різниця – українська чи російська. Виявилось, що це надзвичайно важливо для самого виживання молодої держави, що має назву Україна. А фраза «какая разніца» – це звичайна маніпуляція, щоб виправдати своє небажання спілкуватись українською. Адже, рускій мір так і не спромігся припертись у ті частини України, де мова мала значення.
