Переїхавши до Києва та проживши певний час, на жаль, мушу сказати, що доволі мала кількість жителів міста розмовляє українською мовою ну, хоча б, і з суржиком.
Для декого, навіть привітальна листівка українською видається чимось незрозумілим, а часом і образливим. Ті ж, хто приїхав до столиці і раніше спілкувався українською, чомусь переходять на російську. І називають це двомовністю. Але, коли переходиш на польську чи білоруську наприклад, вони не переходять. Чому б це?..
Часто будучи учасником конференцій — рідко чую у доповідачів українську мову як мову доповіді. Можна змиритись з цим, коли тема доповіді дуже передова і використовується англійська мова, бо банально, ще не відомо як правильно перекладати терміни українською. Проте, коли доповідь російською і терміни англомовні без перекладу промовляються російською — це дивно.
Київ — російськомовне місто. Є, звичайно, суржик та українська мова, українська мова та суржик (що набагато краще), і трішки української мови. Це те, що чутно навкруги. Авжеж є українська в певних кругах, але... Коли чуєш повсюди іншу мову — тоді і до неї звикаєш. Хоча як робив один професор: він, коли до нього звертались російською, переходив на будь-яку іншу мову, окрім української та російської — молодець! Так і треба робити. Коли до вас звертаються, наприклад, в громадському транспорті кондуктори не українською — робіть як цей професор і не платіть за проїзд — хто зна може це російські диверсанти гроші в українців виманюють.
Погано, що не хочуть над собою працювати — вчити українську мову, а це перший захист від ворогів. І поряд з цим, що має ще більше значення — ідентифікація себе як українця! А не жителя України. Мова — це душа народу, роду. А в нас вона: і розумна, і смілива, і мелодійна.
Будьте українцями, замість того, щоб бути жителями України. Бо жителями країни можна бути будь-якої, а українець — це по-справжньому!
