«Грошей немає, бо треба доробити ремонт у третій квартирі і аж тоді поживу хоч трохи: подорожую, здоров'ям займусь». Або: «Все так погано, бо сусіди мажори, тому нікому нічого не скажеш і не зробиш у випадку якихось проблем». Чи ще: «Так не таланить — всі вихідні витратив на ремонт автомобіля, а міг же десь з друзями посидіти...». І ще, і ще... І це начитані, освідченні і навіть ніби думаючі. А запитаєш: «Що ж зробили, щоб змінити те все?» чи «А уявляєте як же хлопцям, які на сході?». І у відповідь: «Ну-ну-ну...».
На ділі жлоби у середині, але з високими моральними ідеалами. Мабуть. Якийсь виходить парад лицемірства. Всі на все готові, всі всім не задоволені, а як треба, то ті самі всі займаються своїми особистими справами, при цьому вимагаючи від долі особливого до себе ставлення, бо бач все розуміють. Але що ж роблять?
Говорити — не мішки носити. Треба допомагати справами, щоб змінити життя довкола. Та чомусь так страшно відкласти свої справи — вони ж свої, а головне для себе. А як без цього, як без, хоча б мінімальної, жертви своїми інтересами. Чи одним боротись, а іншим плоди збирати. Так має бути? Ні. Коли ті, хто борються і виборюють, а зрештою і здобудуть повну перемогу, опиняться при владі — вони й матимуть повне право нехтувати думкою недомірків, що займались виключно своїми справами чи то надіючись, що пронесе, чи то відверто кажучи, що те все їх не обходить. За все треба платити. Правда, треба буде їм подякувати, за те що не виїхали з країни, тим, що житимуть у вартій сильній державі.
Так от виходить, що не докладаючи зусиль і не матимеш ніяких прав на результат. Тому потрібно долучатись до загальної справи, бо чим більше нас, тим менше аргументів у наших ворогів. А розповідаючи як має бути і не роблячи жодних кроків для змін у сторону «як має бути» виглядаєш просто «патякалом».
