15 жовтня 1959 року в під'їзді свого будинку в Мюнхені був убитий Степан Бандера. Був убитий не Моссадом, який знаходив причетних до Голокосту у всьому світу та ліквідував; не німцями, що звільнились від нацистської зарази; не агентами Заходу, який воював з Рейхом і поніс багатомільйонні втрати — ні, не ними. Убив Бандеру співробітник КДБ Богдан Сташинський. На похоронах були присутні делегації країн з усього світу. Прийшли тисячі людей. Могилу засипали, привезеної з України землею та окропили водою з Чорного моря.
Роками раніше Нюрнберзький трибунал визнав Степана Бандеру та його національно-визвольний рух потерпілими від рук фашистів. А до цього було кілька років концтаборів ... Бандера — людина трагічної і надзвичайно важкій долі. Людина — скеля. Незломлений захисник своєї країни. Дійсно віха і символ української історії. Непохитний, вкрай хоробрий, одержимий любов'ю до батьківщини, він зробив для збереження України зі своїми соратниками все, що міг і навіть більше. Ця людина неймовірної сили духу і цілеспрямованості.
Його країну, його народ, його рідну землю фізично викреслювали з карти світу більшовики, влаштовуючи Голодомор, проводячи політику насильницької русифікації, розстрілюючи всіх незгодних, всю інтелігенцію, вбиваючи людей за зайвий хлібний колосок в підвалі. Він не здався і пручався. У його країну увійшла німецька машина смерті. Він не здався, він пручався. На його країну здійснювала замахи Польща, ненавидячи все українське. Він не здався, він пручався. І, увага: все це відбувалося одночасно. І Бандера вистояв.
Ні, він не був ангелом. У той час кров лилася рікою по вулицях, в крові були абсолютно все. І Бандера не був гуманістом. Але він і не повинен був їм бути. Бандера був поставлений історією, яка не знає пощади і справедливості, в такий стан. І він робив, що повинен в конкретний час і в конкретному місці. І робив він це з найблагороднішою і гідною метою на світлі — порятунок свого рідного краю і збереження самобутності свого народу. Щоб діти України сьогодні знали свою мову і мали свою культуру. Щоб діти України сьогодні в принципі Були. Він дав майбутнє своїй країні. Принаймні вніс свій величезний внесок.
І сьогодні це вистраждане майбутнє тими ж самими методами намагаються відняти нащадки тих, хто вирізав українські села 70 років тому.
Хочу, щоб пам'ятали. Там, де в українську землю впаде один український захисник — виростуть пліч-о-пліч ще сто. Україна захищається. Україна в своєму Праві. Вона, як ніхто заслужила Бути Собою. Україна буде жити. Окупанти всі помруть.
