«З волі Божої народи не зникають одномоментно. Як спокуту за непрощенні гріхи спочатку у них відбирає пам'ять. „Пам'ять... о вона жорстока, та без неї тяжче, як при ній!“, — ніби вирок звучать слова незабутнього Максима Рильського.
Безпам'ятство — страшна хвороба, що вражає не тіло душу...
На жаль, в обіймах цієї недуги перебуває й українське суспільство. Силою історичних обставин цілі покоління українців народжувалися, виростали, виховувались, одержували освіту в умовах нечуваної фальсифікації історії; це входило в генетичну пам'ять, деформувало свідомість, породжувало комплекс національної неповноцінності. І нині ми повною мірою пожинаємо плоди тієї українофобської колоніальної політики.
Доля розпорядилася так, що вперше за багато століть українські історики за відсутності будь-якого ідеологічного впливу, в умовах вільного доступу до „спецархівів“ — джерел інформації — нарешті отримали можливість самі досліджувати власну історію. Тож, здавалося, варто було сподіватися на особливу підтримку з боку Української держави. Проте реальність інша.
Далі проектів справа не пішла. Більше того, становище, в якому перебувають історична наука та історичне знання про Україну, без перебільшення, можна назвати загрозливим. Традиційна версія вітчизняної історії переповнена „білими плямами“, міфами, а почасти й свідомими перекручуваннями. Гостро бракує переконливої схеми української минувшини. І нині школярі та студенти продовжують навчатися за підручниками, складеними за шаблонами двохсотлітньої давнини. Цей навчальний матеріал, підготовлений з „марксистсько-ленінських позицій у підході до вивчення минулого“, не відповідає ані свідченням історичних джерел, ані вимогам методології, ані, зрештою, реаліям часу.
Сучасний стан історичної науки — лише один із виявів гуманітарної та ідейної кризи, в яку втягнуте суспільство. (Чого варте бодай оте одеське квиління, отой жалібний плач з-під стін Південної Пальміри за напрочуд одіозною постаттю імператриці Катерини ІІ!..)
На жаль, українська влада досі мало переймається питаннями гуманітарної політики в Україні. Проблеми вітчизняної освіти, науки і культури, як правило, розв'язувались за залишковим принципом, та й то переважно несистемно, нефахово. Інтелектуальна еліта нації — вітчизняні науковці, викладачі, вчителі, аспіранти, студенти — поставлена в умови, коли доводиться думати не про науку — про виживання...»
«Етнічна історія Давньої України». Сергій Наливайко, 2007 рік.
А що змінилось з 2007-го року? Чи змінили зміст люблячих північного сусіда книжок з рабським плазуванням перед «великими» братами сусідами та всіма іншими, знову забувши хто є ми?!
