-- Заходьте! -- гукнуло мені «мурло», не відриваючи власної повноважної дупи від не менш повноважного стільця, крізь причинені двері кабінету «особого» Першого відділу КПІ.
На «мурлі», а саме так, як з'ясувалося згодом, між собою усі й називали одного з наших інститутських «кегебістів», була помаранчева нейлонова рубаха, довгий старомодний відкладний ворот якої час від часу вибивався з попід лацканів брунатого кримпленового піджака з накладними карманами «аля Бельмондо».
Я не бачив, у що в той день була вдягнута т.м. «нижня частина громадянина начальника», оскільки за час нашої «бесіди» він жодного разу з-за столу так і не встав, але жваво уявляю таку саму стилістику початку 70-х із піщаного кольору вшитими «кльошами», зіпсовану хіба що «дємбельскими» офіцерськими туфлями із зеленими, рідними серцю армійського відставника панчохами.
Щодо мого вбрання, то взнавши напередодні від переляканого старости, причину виклику новачка-студента у «органи» лише НА ЧЕТВЕРТИЙ день занятть, я знов як і 1 вересня вдягнув вишиванку, але на відміну від урочистого костюму-трійки доречного «Дню Знань», на цей раз доповнив свій образ лише «фірмовими» польськими джинсами "Odra"…
Але змальовую я ці т.м. «предмети гардеробу» аж ніяк не від особливого захоплення модними трендами, бо, як виявилось, саме власноруч вишита і подарована онуку «на виріст» років за 10 до цього моєю рідною бабусею свитка й стала у 1982-му році предметом пильної уваги «борців із контрою» у стінах київського Політеху.
Звичайно, як і кожен тодішній молодий «строітєль комунізма», якими чомусь нас усіх вважала дряхліюча разом із своїми вождями радянська влада, я був трохи збентежений переказаним старостою групи наполегливим запрошенням «зайти на співбесіду» до «особістів»... Тим більше, що той пошепки але конкретно вказав причину.
-- Це через твою вишиванку, -- впевнено сказав він мені на вухо, натякаючи, що йому неприємно було «давати покази» про мої ідеологічні настрої та розмови у колективі. І вже по-дружньому голосно додав, -- Тобі що, нема чого робити? Дома ходи у НІЙ хоч на голяка вдіту. Ти ж маєш розуміти, це -- секретний ВУЗ!
Вдома у вечорі, дочекавшись із роботи на славнозвісному Київському заводі «Арсенал» свого батька, я і його ошелешив своїм викликом «на ковьор», морально готуючи до думки, що продовжувача династії будівничих військово-промислового комплексу СРСР, про яку він так мріяв, відправляючи мене навчатися саме до Політеху, з його сина може тупо НЕ ВИЙТИ.
Реакція «засновника династії» мене теж спантеличила. Кинувши комусь крізь зуби слово «дурачьйо», головний конструктор одного з найпотужніших оборнних підприємств країни мовчки поліз на горище. Звідти він повернувся із валізкою, де зберігалися сімейні фотографії, а через кілька хвилин мовчки простягнув мені одну з них. На обороті чорнилами було виведено «Хорова капела КПІ. 1954 рік.»
...
-- Як ви, Владиславе, ставитесь до українських націоналістів та націоналістичної буржуазної ідеології, -- без «предісловій» і навіть елементарно забувши назвати себе влупило мені «в лоба» «мурло», побачивши, що я заходжу до кабінету знову у свитці.
Сказав він це безумовно російською, тож «СТАВИТЕСЬ» прозвучало як «ОТНОСІТЄСЬ». І через те я, забувши геть усі «доводи та аргументи», які заготовив для «бесіди», зі спробою пошуткувати випалив, -- Я до НИХ не відношуся... А рідне українське люблю і поважаю! -- й простягнув йому фотографію.
«Мурло» подивилося на мене спідлоба, а далі почало роздивлятися «речовий доказ».
Із трохи потьмянілої від часу картки на нього дивилися очі десятків струнких молодих хлопців і дівчат, що стояли на сцені в українських вишитих одностроях. Дівчата у плахтах, хлопці у костюмах. І усі як один у вишитих українських сорочках.
Перехилившись через стіл я вказав на худенького чорнявого юнака на фото, -- Оце мій батько. Він, як ви ж напевно знаєте, заступник директора заводу, видатний конструктор оборонки, комуніст, член бюро райкому партії... А оце, -- я вказав на поряд, -- батьків товариш, теж видатна людина, також член КПРС, тепер народний артист СРСР Анатолій Мокренко. А оця дівчина зараз...-- То це ж святкове вбрання, концертне! -- вдаючи непорозуміння та перебиваючи мене пробурмотів «особіст» і знову з неприхованою недовірою зиркнув на мене.
-- Оце ж, громадянин начальник, і в мене сьогодні, як і 1 вересня, і завжди настрій до навчання дуже святковий. А вишиванка дійсно є наша рідна НАРОДНА святкова одежа, -- тут я свідомо не використав слово «національна», бо вже знав, що співробітники тодішнього КДБ кидалися на нього, як бугай на червоне ганчір'я.
-- В мого батька, щоб ви знали, через повоєнну скруту, -- вів я далі, -- на час вступу до цього інституту, було лише ДВІ рубахи... Одна теніска із з коротким рукавом, а друга -- теж вишита українська сорочка. Вишита його мамою і моєю бабусею, яка усе життя працювала, як тоді казали, «бєлошвєйкой». І він майже два курси проходив, як і багато його друзів У ВИШИВАНЦІ! І часи тоді були суворі, але ЦЕ тоді чомусь НІКОГО не турбувало. Більше того, згадайте майже усі радянські фільми тих літ…
Тут він знов перебив мене і ховаючи фотографію у стіл процідив, -- Добре-добре, ми розберемся! Йдіть займатеся. ЯКЩО ЩО, ми вас викличемо…
-- Не сумніваюсь! -- подумки відповів я, і, шкодуючи за фотографією, не прощаючись кулею вискочив із «особого» кабінету.
…
Пройшло з того часу вже багато. Я свідомо тут не називаю зараз ні імені «мурла», не даю опису його зовнішності. Може людина змінилася. Може її вже нема на цьому світі, як нема вже і мого батька…
Я розумію, що така в «мурла» була т.м. «вказівка згори». Така тоді була політика здихаючої КПРС і її «бойового загону» -- КДБ…
Усього через два місяці після цієї історії помер Брєжнєв, а через 3 роки Горбачов почав свою Перебудову, яка абсолютно закономірно призвела до руйнації прогнилої лицемірної совєцької імперії.
Україна стала незалежною. За вишиту сорочку нікому зараз й в голову не прийде, що кудись можна було викликати, когось виганяти. І вишиванки зараз на жаль носять де треба і не треба, та ще й такі чорні ділами й серцем люди, яким взагалі торкатися святого українського візерунку не варто!
Може тому я ЗАРАЗ НЕ ДУЖЕ ЛЮБЛЮ вдягати вишиту українську сорочку… Їх треба було носити ТОДІ!
…
А фотографія, між іншим, абсолютно незрозумілим мені до сьогодні чином через деякий час ЗНОВУ ОПИНИЛАСЯ у батьковому студентському альбомі…
P.S. Після того, як батьків не стало, моя сестра з племіником, які винесли основний тягар догляду за важкохворими старими людьми, просто фізично ще не спромоглися розібрати їхній фотоархів, а наполягати знайти у ньому САМЕ ЦЮ ФОТКУ мені не дозволяє совість. Тому в Інтернеті довелось знайти іншу (перше фото). І молодий батько, і Толя Мокренко на ній здається є (дуже низька якість!)…
Я ж у свою вишиту бабцею свитку останній раз намагався «влізти» років 4-5 тому (фото друге). Але комір зробленої «на виріст» 17-річному юнакові вишиванки, у якому моя шия «мотилялася як тріска в ополонці», на мені теперішньому вже не сходиться. Нехай тепер спочиває, як ще одна сімейна реліквія. А ту фотографію я з часом саме у неї і загорну…
