Непереможний, неосяжний і могутній у боротьбі, Господи Боже наш! Молимо Тебе, пом'яни у Царстві Твоєму православних воїнів, у боях убитих, і прийми їх у Свої небесні світлиці як зранених мучеників, омитих своєю кров'ю, як тих, хто постраждав за Святу Церкву Твою та Батьківщину, що її благословив Ти як спадок Твій. Молимо Тебе, прийми воїнів, що відійшли до Тебе, у полки ратоборців Небесних Сил, прийми їх милістю Твоєю, бо вони віддали життя в бою за незалежність землі Української, бо захищали від ворогів православну віру, в тяжкі роки боронили Вітчизну від чужинських орд. Пом'яни, Господи, і всіх, що добрим подвигом змагалися за віддавна бережене Апостольське Православ'я, за освячену і Тобою обрану, як народ Божий, українську землю, на яку вороги Хреста і Православ'я приходили з вогнем і мечем. Прийми з миром душі рабів Твоїх, що воювали за мирне життя наше, за добробут і спокій наш, і даруй їм вічний спокій, бо вони рятували міста й села і собою захищали Батьківщину. Помилуй Твоїм милосердям убитих на війні православних ратників, прости їм усі гріхи, в цьому житті заподіяні словом чи ділом, свідомо чи несвідомо. Зглянься милостиво, о Премилосердний Господе, на рани їхні, муки, стогін і страждання, і визнай за подвиг добрий і Тобі угодний. Прийми їх милістю Твоєю, бо люті скорботи й тягарі тут понесли, перебуваючи в нестатках, у скруті, трудах і неспанні, голод, спрагу і виснаження терпіли, були, як ті вівці, що на заколення. Молимо Тебе, Господи, нехай будуть рани їхні оливою та ліками, пролитими на гріховні рани їхні. Зглянься з небес, Боже, і пом'яни мужів, убитих у розквіті літ і сил, старців — у силі духу й мужности; подивись на сердечну скорботу нашу, подивись на журбу нашу і змилосердься, Всеблагий Господи! Ти забрав від нас рідних наших, але не позбав нас Твоєї ласки: осели в Царстві Небеснім усіх повік незабутніх рабів Твоїх, як добрих воїнів, що мужньо потрудилися у страшних і вікопомних битвах; зодягни їх там у шати світлі й чисті, як тих, що вибілили тут одяг свій у крові своїй, і вінців мученицьких сподоби. Даруй їм бути спільниками у торжестві та славі переможців разом з усіма, хто воював під знаменом Хреста Твого проти світу, плоти й диявола; долучи їх до собору славних страстотерпців, добропобідних мучеників, праведних і всіх святих Твоїх. Амінь!
Віктор Курилюк, капелан, митрофорний протоієрей, настоятель Храму Успіння Пресвятої Богородиці у селі Видинів Снятинського району Івано-Франківщини. Інколи просто не можу писати. Сам не розумію чому. Натхнення розсипається на шматки і тане наче сніг на сонці. 40 програм. 40 доль. 40 українців. І кожен виринає з глибин пам'яті якось випадково, не усвідомлено. Згадуєш риси облич і відлуння душ. Щось резонуюче та контрастне, щось, чого раніше не доводилося зустрічати. І тоді ти поринаєш в ці спогади, описуючи це все, заново переживаючи цю «Сповідь».
Заново проживаючи десятки «Сповідей», зрозумів, що зізнатися у любові до України на очах у Нації і Господа дуже не просто. Для цього треба відкрити душу. А це складно – зазирнути вглиб себе і поділитися найпотаємнішим. Шоста «Сповідь». Остання в той знімальний день. Шостий капелан. Найтерплячіший. З тугою в очах. Спочатку не зміг зрозуміти чому. Звідки стільки болю в цих очах навпроти?
Вони потрапили під обстріл. Невеличке сховище, навколо якого ледве не щосекунди розриваються снаряди. А він молився зі сльозами на очах, сам не усвідомлюючи тих сліз. Страху не було. Були рідні до крові воїни поруч та вагітна дружина, що чекала вдома.
Під час обстрілу на вікні стояла ікона. Шість довгих, виснажливих годин їх цілеспрямовано вбивали. Від вибухів здригалася земля, а стіни та стелі сховку вціліли лише дивом. А він молився за їх спасіння. Коли обстріли стихли, він підняв голову і побачив ікону, котра стояла на підвіконні. Люди не завжди могли встояти на ногах, а ікона не зрушила з місця ані на сантиметр. Вставши навколішки, отець Віктор вклонився святому образу. Він говорив, а подумки був там, де лунали аромати гарі, багаття, солдатської вечері…
В ньому назавжди застрягло відлуння війни. Його направляють туди, де смерть. А він мудро посміхається і їде туди. І тут я зрозумів, що він їде не тому, що мусить, а тому, що там вони… його українці. Йому не можна інакше… сам себе знищить, не маючи можливості допомогти тим, кому настільки тяжко. Із його пам'яті виринають спогади про те, що він охрестив воїна на фронті, а тепер вони брати на все життя… Справжні. Від самого серця. Із самої душі.
Мені знайомі справжні. Я обожнюю їх усією душею. Вони, не вагаючись, ладні пожертвувати собою заради інших. Справжніх Бог наділив неймовірною душею, здатною відчувати чужий біль. В день зйомок у донечки отця Віктора був день народження. Дивишся на цього сталевого українця і розумієш – це дитя було народжене в Молитві. В тій молитві, коли ти просиш Господа про спасіння для інших, а на очах мимоволі з'являються сльози… Сльози каяття, віри, надії, любові… Котрі так необхідні кожному… В молитві за усіх нас.
Він вже не зможе молитися інакше. Просто не зможе. Його звертання до Бога завжди буде містити в собі молитву за душі, котрі поринули на небо заради Миру. Він буде пам'ятати кожного Янгола, схиляючи голову перед святими образами.
Вікторе…Брате…Українцю…Отче… Нехай твоїй донечці завжди посміхається Божа Матір, а Ісус Христос з любов'ю та ласкою спостерігає за її життєвими кроками! Пишу це як батько, як українець, як людина, котра знає, що таке Молитва за ближнього. Дякую тобі за те, ким ти є!
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».
Герой програми Віктор Курилюк
