«Я вважаю, що українська вишивка – це молитва без слів. А сама вишиванка – оберіг людини. Так будемо цінувати й шанувати її. Адже за допомогою голки на полотні можна намалювати щасливу долю людині в ніжних, чистих кольорах»
Джерело: https://businesswoman.org.ua/українська-вишиванка-...
Візерунком стали квіти України:
маки та волошки, мальви біля хати.
Долю для дитини вишивала мати.
Шила-вишивали хрестики зелені, —
зашуміло листя на вербі й калині.
Золотилось сонце у розлогій кроні.
Вишивала долю, наче по долоні.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стали символи Вкраїни:
і верба, й калина, сонях біля хати.
Щастя для дитини вишивала мати.
Білими по білім вишивала ненька,
до ниток вплітала всю любов серденька.
Дрібно гаптувала росяні мережки,
щоб не заростали у дитинство стежки.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стала рідна Україна.
Мамину турботу збереже сорочка,
захистять від лиха хрестиків рядочки.
Леся Вознюк
«Сповідь» за «Сповіддю» я збираю мозаїку того українства, котре збереглося в нас, вижило та розквітло всім смертям наперекір. Фрагментами цієї барвистої мозаїки раз за разом стають ті, в чиїх душах панують Бог і Україна. Багатьом з них любов до Батьківщини передавалася ще від діда-прадіда, та є і ті, хто почув в собі поклик крові українських предків лише під впливом Революції Гідності та війни.
Торкнувшись у «Сповіді» більш ніж двохсот душ, я із впевненістю можу стверджувати, що однією з основних твердинь українства була є і буде наша рідна Українська Православна Церква. Наша Матінка-Церква не схилялася перед загарбниками, була поруч із Нацією на Майдані і на війні. Вона молилася і єднала нас, співала псалми та молитви, перев'язувала тілесні рани та лікувала душевні, вінчала, хрестила, сповідувала, благословляла та проводжала в останню путь…
… – Отче, у нас є справжні на Буковині?
– Є. Капелан Віталій Мензак. Я вас познайомлю. Кремінь. Українець від Бога.
Він зустрів мене в церкві святої Параскеви Сербської. Духовний воїн. Стриманий та маломовний. Його батько, Георгій Мензак, стояв у витоків Народного Руху України у Вижницькому районі і привив своїм дітям любов до своєї країни та прагнення до ВОЛІ. Генетичні, усвідомлені українці. Вони висококультурні, мовчазні та виховані, в їх душах палає вогонь українства. Вогонь, що зародився в нас, сотні років тому і передавався від батьків дітям. Полум'я непокори, бунтарства і категоричного неприйняття будь-яких проявів неповаги або агресії до їх кровної Батьківщини.
На жаль, ані з Георгієм, ані з Віталієм Мензаками нам не вдалося зняти «Сповідь», та я вдячний долі, що вона подарувала мені знайомство з їх неймовірною донькою та сестрою Марією Георгіївною Манчуленко (Мензак).
А почалося наше знайомство з Марією з того, що ледве ми встигли представитися, як нас запросили за стіл, де частували смачною грибною юшкою, неймовірними смаколиками та запашною кавою. Камін, ялинка і пихатий чорний кіт, котрий не соромився демонструвати своє незадоволення несподіваним вторгненням на його територію…
Марія Георгіївна показала нам чимало своїх робіт, демонструвала книги, розповідала про традиції та візерунки.
«Виший мені сорочку, Маріє!» – звертаються до неї друзі та знайомі. І вона, замість того, щоб заробляти кошти, вишиваючи на замовлення милі її серцю вишиванки, спонукає всіх, хто до неї звертається, вишивати самостійно. Допомагає підібрати візерунок та матеріали, навчає техніці вишивки, надихає відчути дух предків в цій праці.
В її руках, в її історіях орнаменти оживають і говорять до нас чарівними птахами і листочками дерева життя, розповідають про те, як за зимою прийде весна, за нею засяє літо, яке змінить золотисто-багряна осінь. Це не просто візерунок. Це амулет, оберіг, кожний стежок якого має бути наповнений любов'ю та світлом. Це майже молитва. Жива розмова з Богом, землею і українством. Це мистецтво відчувати і дарувати любов. Це колискова матері, виткана на полотні, це зізнання у коханні в кожному елементі орнаменту, котрі зігрівають навіть не тіло, а душу.
Ми сиділи в оточенні вишитої краси, а я відчував себе наче зігрітий материнськими обіймами. Барви вишиванок стали втіхою навіть не для очей, а для душі.
Ми втратили усвідомлення глибини та неповторності наших історії та культури. Час це відроджувати. Час почути нам поклик предків, відчути їх вишитий заповіт, котрий дійшов до нас з глибини віків.
У нас надпотужна історична спадщина. Головне – прийняти її. Та вдається це небагатьом. Обраним? Ні. Лише тим, хто полюбить Україну усім серцем. Марія Георгіївна розповідала про свою любов до українства і блиск цього вогню палав в її очах. Це свята любов до своєї землі, котра передається від батьків до дітей, із покоління в покоління в шепоті молитви, в барвах вишиванки…
Марія Манчуленко.«СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського
