Молитва за Українську державу
Господи Боже наш, Ти Бог Єдиний на небесах і на землі, Ти володієш усіма царствами й народами. В руках Твоїх міцність і сила, й ніхто опиратися Тобі не може. Ти сидиш на херувимах і Тебе безперестанно оспівують серафими, тож що може проти Тебе людина? Приклони, Господи, вухо Твоє й почуй; споглянь очима Твоїми й побач злі наміри ворогів наших. Віримо, що Ти один Милостивий і Сильний, і можеш позбавити нас від рук їхніх. Ти зберіг раба Твого Давида від руки сильного, вкотре показавши, що сила Твоя в немочі звершується, і прийняв журбу серця Езекії, подавши йому продовження років життя. Подай же мир і спокій боголюбивому народові нашому, й не віддай нам за гріхи наші. Бо пам'ятаємо слова Спасителя нашого, Єдинородного Сина Твого й Господа нашого Ісуса Христа: «Всі, хто взяв меч, від меча загинуть». Тож не на зброю нашу, а лише на Тебе надію покладаємо, силу Твою відаючи. Ти твориш чудеса, від Тебе перемога й поразка. Даруй Україні нашій мир глибокий і непорушний, від війни та нашестя супротивників оберігаючи, й усе благе на користь душевну й тілесну подаючи.Бо Ти є Бог милості, Цар миру й Спаситель душ наших, і тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь!
Фари автомобіля пронизували передсвітанкову пітьму, вранішнє сонце ледь простягло перші промені над горизонтом, а ми кілометр за кілометром віддалялися від столиці, їдучі назустріч, тоді ще такій незнайомій, Буковині. Неймовірна, жива, потужна частинка нашої любої України. Ми легко знайдемо на карті Чернівці, більшість з нас, не вагаючись, окреслить на карті територію Буковини, та мало хто усвідомлює, що ж являє собою цей край. Ми давно забули про те, як це важливо – знати одне одного.
Перше, чим вразила нас ця земля – це етнічне різнобарв'я. Неймовірна кількість етносів, народів, народностей: гуцули, молдавани, румуни, євреї, котрих об'єднує одне – вони усі УКРАЇНЦІ, усі люблять нашу країну та із захопленням розповідають про своє усвідомлення українства. Та тієї вранішньої пори ми навіть уявити не могли, якою неосяжною відкриється нам Буковина. Її неможливо передати, описати, навіть показати. Її можна лише відчути, доторкнутися до неї, зануритися в неї…
Зараз, озираючись назад, я поринаю у калейдоскоп вражень, котрими так щедро обдарувала нас ця мандрівка. Та найбільше щемить на серці від згадки про даровану Богом можливість доторкнутися до ікони Матері Божої в Храмі Параскеви Сербської. Я щиро поважаю релігії та віросповідання, проте для мене Україна православна. Православна вже 1032 роки. Це моє щире переконання, на якому я буду знов і знов наполягати.
Та я стану і буду молитися поруч з кожним, для кого Бог є Любов. Адже спільна молитва здатна відродити нас, відродити довіру один до одного. Зараз ми всі розсипані частинки величної Нації, та спільна молитва здатна зробити кожного з нас спочатку цільним, а потім і єдиними, а значить непереможними. Адже там, де немає матері-церкви панують спустошення і зубожіння, а кровожерливі фарисеї сплітають своє сатанинське павутиння, щоб затягнути усіх нас в мокшанське болото. І лише щира віра пробуджує в нас ті любов та довіру один до одного, котрі здатні вберегти нас від зовнішніх та внутрішніх ворогів.
Проїжджаючи повз храм моєї рідної церкви, я завжди намагаюся знайти можливість зупинитися і зайти всередину. Там на мене чекають натхненні образи Матері Божої, Ісуса Христа та святих, що з такою любов'ю і теплом дивляться за нами з ікон. А ще там тебе завжди привітною посмішкою зустрічає священник нашої матері-церкви. Уважно вдивися в очі наших священнослужителів. В їх очах, в їх серцях є Бог і Україна.
Я бачив безліч храмів під час мандрівки Буковиною. Та чимало з яких належали до ворожої для мене, як для українця, церкви. Храмів, де не відспівують наших воїнів, котрі загинули на війні. Храмів, де московитські попи більше переймаються контрабандними товарами, котрі нескінченним потоком проходять через їх обитель, аніж спасінням душ. Храмів, де тобі продадуть будь-яке благословення та благодать, щоб заробити ще коштів на знищення українства як на фронті, так і всередині держави. Храмів, в яких служать не Господу, а ворожій державі. І не просто служать, а прикладають максимум зусиль для того, щоб не тільки територіальна, а й духовна інтервенція ворога проходила якомога успішніше.
І, що найстрашніше, в часи війни на свою продажну благодать вони знаходять покупців. Їх прихожани в дорогому одязі, на дорогих машинах і в коштовних прикрасах радо скуповують цей гнилий товар, а потім, сповнені такого спотвореного благословення їдуть на свої робочі місця, багато з яких є кабінетами в органах державної влади. Ми, котрі так часто зраджуємо самих себе, раз за разом приводимо до влади тих, хто за наші кошти зраджує нас. А потім захлинаємося німим криком, від болю за те, чому ми ТАК живемо.
Червона погань відучила цілі покоління вірити навіть в самих себе, перетворивши на «гвинтики системи». А яка може бути довіра один до одного, коли не довіряєш навіть собі, а цілковито живеш за вказівкою партії, котра щедрою рукою роздає «ковбасу по 2,20», а іншою не менш щедро роздає арешти, розстріли та заслання. Ми роз'єднані, а значить ми слабкі. І доки не вилікуємо в собі цю слабкість, завжди будемо ласим шматком для зовнішніх і внутрішній ворогів.
Саме тому я буду наголошувати, що віра і молитва, котрі здатні навчити нас довіряти самим собі, а потім і ближнім, не просто потрібні нам. В умовах війни вони нам вкрай необхідні. Ось чому я знов і знов їду теренами моєї країни, щоб показати всім нам, що ми, українці, є. Ми можемо ніколи не побачитися, та ми любимо одне одного і любимо нашу рідну країну. І ми не самотні в цій любові.
Буковина щедро дарувала мені більше 70 діалогів з такими неймовірними українцями. 70 «Сповідей». 70 чесних, покаянних щирих розмов. Низький уклін їй за такий коштовний подарунок! Цей барвистий, квітчастий край водночас яскравий, тендітний та щирий. За щирістю і теплом твоїх дітей раз у раз я бачу глибоку любов до Бога.
На Буковині панують неймовірні тиша та спокій. Після столичної метушні ця тиша вкриває тебе затишною ковдрою і ніжно заколисує в своїх обіймах. А ще тут дуже барвисто – величезна кількість етносів, народів, суміш традицій, культур та звичок.
А розпочався мій діалог з Буковиною зі «Сповіді» з етнархом нашої православної церкви, митрополитом Чернівецьким і Буковинським Данилом в храмі святої Параскеви Сербської міста Чернівці. Мені пощастило. Богом дарована зустріч. Людина, котра присвятила себе служінню Богу і Україні. Неймовірно хвилювався перед програмою… та зустрівшись поглядом з цією людиною, я наче занурився у спокій та любов до Бога і України, котрі панують в його душі.
Назавжди запам'ятаю його фразу про те, що зібравши священиків єпархії він сказав їм: «Діти мої, у мене немає родини, я присвятив своє життя служінню Богу і Україні. Ви – моя родина. І лише від вас залежить виграємо ми цю війну чи ні. Наказувати не маю права, просто прошу…»
39 капеланів з єпархії митрополита Чернівецького і Буковинського Данила вирішили підтримати наших хлопців на фронті. На кожному кроці відчувається виховання владики. Це важко передати словами, це треба побачити і відчути. Те, яку колосальну працю на славу Бога і України виконує цей неймовірний українець. Отримавши благословення найстарішого митрополита нашої української матері-церкви відчув неймовірну наснагу до праці та натхнення до знайомства з цим гостинним краєм.
Янголом-Охоронцем нашого перебування на Буковині став Олег Істратій – учасник російсько-української війни, історик, громадський діяч. Зимовими вечорами ми з цікавістю слухали його розповіді про старовинну синагогу, про культурну та етнічну багатоманітність його рідного міста Новоселиця. Олег доклав багато зусиль для того, щоб відновити відомості про долю євреїв, котрі були розстріляні у роки війни. Численні томи архівних матеріалів, безліч запитів, листування. 3000 чоловік. 3000 доль…
Неймовірна робота, та глибока вдячність нащадків, відомості про предків яких були відшукані. Навіть вдалося з'ясувати, що предки Вікторії Нуланд були родом з Новоселиці. Наші вечірні бесіди, тепло та гостинність Олега та його родини ми згадуємо і досі.
Однією із найболючіших ран Буковини є Банченський монастир. Саме з цього зміїного кубла їдуть по області озброєні тітушки, саме тут територія охороняється з автоматами, а вигодонабувачем проданих благословінь є безпосередньо московія. Автономний центр українофобської політики. Секта, з жорсткою внутрішньою дисципліною і повною зовнішньою вседозволеністю заснована другом і соратником Януковича з благословення Кремля.
А про контрабанду сигарет, яка в регіоні цілковито контролюється монастирем та його очільником не знає лише ледачий. Ну, і співробітники правоохоронних органів, котрі мають слідкувати за дотриманням законів України. Вони і слідкують за дотриманням законів. Просто закони вони читають в тій редакції, котру проспонсорує їм філіал московської церкви.
Коли я почув про це вперше, мені здалося, що це вигадки. Та коли мені про це розповіла третя, а потім п'ята людина, я був шокований. На шостому році війни регіоном фактично управляє кремль. Я відчув себе наче у королівстві кривих дзеркал. І, найстрашніше, що ані добровольці. Ані волонтери, ані священики і капелани нічого не можуть зробити. На війні вони можуть знищувати ворога, а тут, в тилу, змушені мовчки дивитися за тим, що відбувається. Адже вони розуміють, що у випадку активних дій, вся українська правоохоронна система стане на бік ворога. Ворога, котрий погрожує, б'є ногами, палить паркани та машини і навіть душить привселюдно.
Та сліпота до безчинств мокшанської зграї не завадила вірним нащадкам традицій НКВД пильнувати за знімальною групою проекту «Сповідь». Як же боляче усвідомлювати, що ворог не тільки на Сході, а й по всій країні. Господи, спаси і помилуй.
Архієпископ Буковинський і Кіцманський Онуфрій зустрів нас у своїй резиденції під материнським поглядом Почаївської Божої Матері, що спостерігала за нами з ікон. Розмова вийшла моральною і плідною. Духовному наставнику українців болить війна, болять рани нації, болить виховання маленьких українців. Він переживає за це душею.
Архієпископ Чернівецький і Хотинський Герман зустрів нас в церкві Чернівецького національного університету. Впевнений, усвідомлений в свій любові до Бога і України, він наче відчував запитання під час «Сповіді». Більше того, давав відповіді на ті запитання, які носиш у серці, проте часто вагаєшся поставити навіть священнику. Неймовірно цікава бесіда.
Протоієрей Роман Грищук, капелан настоятель храму святої княгині Ольги (смт. Глибока Чернівецької області). Ми домовилася про програму фактично напередодні візиту, та на нас вже чекали. Ще під час знайомства на моє запитання: «Отче, я можу ставити гострі, незвичні для священика запитання?». Він відповів: «Питання будь-якої складності повинні мати свою відповідь». Учасник подій Революції Гідності, котрий видає книги і має гостру, принципову націоналістичну позицію. Пишаюся цим знайомством.
Протоієрей Юрій Кав'юк, старший капелан Чернівецько-Буковинської єпархії ПЦУ, настоятель храму Святителя Миколая (м. Кіцмань). Категоричний та непокірний духовний воїн, котрий, не схиляючи голови, наголошує: «Дезертири судять добровольців».
Ієрей Ростислав Семенчук — капелан, священник. Настоятель Храму Святителя Миколая, село Добринівці. Капелан і вчитель української школи. Історик. Спокійний та виважений, він уважно спостерігає за сьогоденням та на прикладі минулого навчає дітей не допускати подібних помилок в майбутньому.
Протоієрей Олександр Шляхов , капелан, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці (с. Шепинці). Я навіть уявити собі не міг, що ця «Сповідь» буде такою насиченою та глибокою. Є в цій людині щось непередбачувано сильне.
Протоієрей Руслан Вовкович, капелан, настоятель храму Святого пророка Іллі (с. Стрілецький Кут Кіцьманського району). Я б навіть сказав, козацький капелан. Живий, відкритий, усміхнений. Він пишається тим, що він українець. Я із захопленням спостерігав за громадянином нашої країни і був у захваті від його любові до Батьківщини.
Протоієрей Любомир Мигидин, капелан, настоятель храму Святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії (м. Чернівці). Проповідник. Філософ. Я не буду здивований, коли проведіння Боже приведе його до написання книжок. Він неймовірно відчуває світ.
Голова Чернівецького обласного об'єднання ГО «Всеукраїнське товариство „Просвіта ім. Т. Шевченко“ Савчук Остап Васильович. Він прийшов на програму у вишиванці, котру багато років тому вишила йому мама. Глибока бесіда про українську душу та фундаментальність організації зі 150-річною історією, Черновицький осередок якої він очолює.
Директор учбово-методичного центру культури Буковини, заслужений діяч мистецтв України Шкрібляк Микола Миколайович. Моя любов до Гуцульщини безумовна, тому я завжди відчуваю в людях відголоски цього неймовірного етносу. Відчуваю це в тій особливій ніжності, з якою гуцули люблять свою країну та в тій особливій глибині знання та усвідомлення українства. Науковець, педагог, щиро закоханий в українство. Саме таким в моєму розумінні має бути міністр культури України.
Заставнинська волонтерська сотня – диво, котре вдихнуло віру та надію на розбудову громадянського суспільства. За 40 відправок, що вони зібрали на фронт більше 200 чоловік долучилося до приготування домашніх смаколиків для наших воїнів. Серед цих людей школярі, пенсіонери, підприємці, депутати, вчителі і багато простих та небайдужих українців, котрим болить доля наших хлопців. А ще неймовірна дружба та тепло, що панують між ними. Голова Заставнівської Волонтерської Сотні – М'якота Марія Василівна. Вона зібрала найвідважніших своїх соратників, котрі хоч і соромлячись, проте наважилися, вперше не діями, а словами розповісти про свою любов до Батьківщини.
Чоловіки не плачуть, та коли Марія Василівна мені розповіла, як хлопці на передовій довго не наважувалися розбирати та їсти їх передачі, бо хотіли „подихати, надихатися“ домашнім, в мене краялося серце. Дивлячись на цих таких надзвичайно звичайних та самовідданих українців, відчуваєш не просто натхнення, а потребу робити більше.
Руслана Лук'янчук – членкиня Заставнівської Волонтерської Сотні, приватний підприємець,. Птаха, що навчила двох своїх синів любити Україну. Її старший син боронив нас на Сході, а вона, щоразу нервуючи, чекала звісток з фронту.
Звоздецький Іван Степанович – член Заставнівської Волонтерської Сотні, інженер. Його дружина активно підключилася до участі в діяльності волонтерської сотні, а потім він і сам не помітив, як став частинкою цієї великої та дружньої родини волонтерів.
Ганчук Микола Степанович – член Заставнівської Волонтерської Сотні, депутат Заставнівської міської ради. На жаль, я не знаю вдалих прикладів обрання депутатів. Та спостерігаючи за Миколою і його стосунками з волонтерами, я дійсно бачив народного обранця і ледве не вперше використовував це визначення без сарказму. Взаємна підтримка, дружні жарти та спільна праця – ця команда, наче єдиний живий організм, сильний потужний та невтомний. Це справжнє тепле і затишне диво напередодні Нового року.
Валентина Янко – членкиня Заставнівської Волонтерської Сотні, кухар. Мама. Українка. Співчутлива і тонко відчуваючи людина. Я бачив в її очах так багато любові до України. Мабуть, це і є найсильніше в нас, українцях, – чоловіки, котрі воюють за рідну землю та жінки, які обіймають їх своїм серцем.
Громко Марія Панасівна – членкиня Заставнівської Волонтерської Сотні, пенсіонерка. Їй набагато простіше було говорити про Бога і Україну, аніж про себе. Та у мене склалося враження, що у випадку будь-яких негараздів ця людина однією з перших стане на допомогу. Завжди підтримає. Вірно і віддано.
Подружжя Тетяна та Олександр Прядун – члени Заставнівської Волонтерської Сотні .Ті люди, котрим набагато простіше було наготувати тонни їжі, аніж сказати декілька слів на камеру. Красиві, виховані і віддані українці, котрі свідомо починають будувати краще майбутнє для своєї країни та своїх дітей тут і зараз. Починають із себе і ні на кого не чекають та не обертаються.
Передивляючись написане про волонтерів, з якими нас познайомила Марія М'якота мені здалося, що я вкрай мало написав про неї саму. Але вирішив залишити все як є, адже це саме вона зібрала навколо себе таку силу силенну неймовірних людей. Саме тепло її серця, щира посмішка та невпинна праця є тією рушійною силою, котра збирає усіх, надихає творити свято для наших воїнів, навчає власним прикладом любові та турботи один до одного.
Марія Нікорич – міський голова м. Новоселиці, Чернівецької області. Пропозицією зняти програму ми застали її зненацька, адже попередня домовленість була лише про зустріч та знайомство. Та розмова про наше суспільство, згадки про дитинство за філіжанкою кави заспокоїли пані Марію та налаштували на діалог. Вона з материнською гордістю та ніжністю розповідала нам про своє місто.
Олексій – учасник російсько-української війни (позивний „Змій“). Він розвідник. Воїн. Сміливець. Прізвищ у таких людей немає, доки не скінчиться війна. Багато того, що мені про нього розповідали, на жаль, залишиться за кадром. Цього чоловіка, цього воїна без сумніву є за що поважати. Вважаю за честь можливість познайомитися з ним.
Учасник російсько-української війни Назар (позивний „Самурай“). У війни юне обличчя. Страшно в це вірити, але це наші сьогоднішні реалії. Він пішов на війну в 23. Безстрашність, від якої кров стигла в жилах у його бойових побратимів. Поранення. Але незламність. Воля, що загартувавшись війною, перетворилася на сталь.
Галак Родіка Василівна – директор Маршинецького навчально-виховного комплексу. Директор школи, в якій навчаються маленькі українці румунського походження. Вона ніби випромінювала світло, розповідаючи про діточок та школу. Але раптово наче згасла, коли мова зайшла про війну. Чоловік на фронті. Маленький син, який так раптово подорослішав і просив на свята лише повернення татуся…
Ніколи і нікому не слід зачіпати сильне та святе почуття – любов українців до рідної землі. Тоді не залишається румунів, молдаван, євреїв, грузинів… залишаються лише незламні та непримиренні українці.
Михайло Грицкан — співак, актор кіно та музикант, заслужений артист України. Засніжене місто, затишне кафе і щира, тепла бесіда. Він зацікавив розповіддю про свій майбутній фільм… про євреїв і українців… Сюжет цієї картини зачепив щось в моїй душі, адже попри єврейську генетику, мене виховував український народ, за що я йому довіку буду вдячний. А зараз цей народ воює за моє майбутнє та майбутнє моїх дітей. Це святі для мене речі. Тому що я — українець. Я чекаю на цей фільм, адже це те, що ніколи не дасть забути нам нашу історію. Не дасть забути себе.
Громадський діяч, представник єврейської громади Чернівецької області Михайло Крайс (Резеденція садгірських хасидів ). За досить незначний час нашого знайомства ми фактично стали близькими друзями. Я аж здригнувся, коли ми зайшли в синагогу, а він говорив чистою українською мовою. Я був неймовірно вдячний йому за це. Наче мовчазна підтримка моїх основних переконань. „Ти все правильно робиш. Ми маємо честь бути пліч-о-пліч з ними“.
Він відновив неймовірно красиву синагогу в Сад Горі. Нам не хотілося прощатися, хотілося продовжити зустріч якомога довше. Братику, я обов'язково повернуся у ваше чарівне місто, ми знайдемо скрипку та гітару і тихо заспіваємо щось неймовірно своє.
Головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліцнштейн. Я вперше спілкувався з ребе. Від мене довго приховували, що пій прадід був раввіном. Для мене це щось надзвичайно глибинне. Я православний християнин, але це не заважає мені з глибокою повагою ставитися до віри численних поколінь моїх предків. У спілкуванні ребе простий та щирий, наче дитина. В нього українське коріння, але його предки переїхали до Ізраїлю. Він повернувся, щоб віддати належне своїй землі. Землі, котру так поважали його предки.
Чернівці, наче віддзеркалення старого Подолу та вічно прекрасної Дерибасівської. Перлина, віднайдена нами на Буковині, Світлана Масловська, заступниця голови Чернівецького ОО ВУТ „Просвіта“ ім. Т. Шевченка. Ні секунди у спокої. Журналіст, волонтер, педагог, депутат, просвітянка. Вона — боєць. До таких людей можеш беззастережно повернутися спиною. Після першої зустрічі з такими людьми відчуваєш, наче знаєш їх із самого дитинства. Коли тобі потрібно, вони можуть полити квіти у твоїй квартирі чи доглянути кота. Материнське серце в найвеличнішому його розумінні. Вона просто живе Україною. Пишу ці рядки і посміхаюся тому, що вже ніколи не буду самотній в своїй любові до нашої неймовірної України.
Кушнір Юрій Аксентійович. Волонтер і побратим Світлани Масловської. Фотограф, краєзнавець, географ та дослідник. Українець всією своєю суттю.
Заставнівський район, Свято-Преображенський монастир с. Васловівці, Архімандрит Євген. Жіночий монастир із дитячою недільною школою, в якій дітки допомагають готувати смаколики для нужденних. Отець Євген, настоятель монастиря, дуже не хотів спілкуватися перед камерою, хоча привітно і гостинно зустрів нас. Та все ж таки мені вдалося його вмовити поспілкуватися на очах у Нації і Бога, адже ми маємо бачити людей, котрі присвятили своє життя молитві за усіх нас.
Монахиня Свято-Преображенського монастиря с. Васловівці Анісія. З неймовірною обережністю намагався торкатися душі, котра присвятила себе Господу. Вона настільки чиста і вільна від мирської метушні, що я ніяковів, спілкуючись з нею.
Наші маленькі українські дитячі душі, котрі з таким теплом співали молитву, а потім готували смаколики, щоб поділитися ними з тими, хто того потребує. Моя душа співала від побаченого.
Іва́н Тара́сович Гешко́ український спортсмен, заслужений майстер спорту України з легкої атлетики, чемпіон Європи та світу з бігу на 1500 м в приміщенні, учасник Олімпійських ігор. Батько чотирьох дітей і господар теплого і гостинного дому, в якому живе його велика родина. Численні здобутки, кубки, грамоти та нагороди не заважають йому почитати та пам'ятати завіти предків. Він переможець. В нього стане сил виховати багато чемпіонів. Та його сповнює безмежний сум від того, що він не має змоги служити Нації, виховуючи в спорті підростаюче покоління. Адже держава не забезпечила для цього навіть найнеобхіднішого. Так, в країні іде війна. Але в нас є майбутнє, в якому ми вже не на фронті а на спортивних теренах маємо доводити силу та могутність українства. Вголос Іван про це не промовив ані слова, але цей біль в глибині його очей не можливо було не побачити.
Учасник російсько-української війни Микола Гергелюк. Син священника Михайла Гергелюка із села Верхній Ясенів Верховинського району. Сповідь з отцем Михайлом ми знімали в старовинному храмі в горах Гуцульщини. А для отця Миколи сьогоднішній девіз „СЛАВА НАЦІЇ!“ став стрижневим переконанням сьогодення.
Отець Михайло. Вижниця. Храм святого Ахистратига Михаїла, поруч з яким старовинний цвинтар. Отець Михайло без прізвища та сану, як і наші воїни, що воюють на передовій. Поруч гори. Пахне Гуцульщиною. А цей священник, намагаючись не порушувати цю неймовірну гірську тишу, говорить про святу для нього Україну. Він народився в радянському концтаборі у батьків, котрих червоні тримали в застінках. Це досі йому болить.
Стринадко Ілля – голова парафіяльної ради Свято Михайлівської церкви, краєзнавець. Патріот, націоналіст, нестримна, ініціативна українська душа. Вік зовсім не заважає йому прагнути змін на краще і потроху йти до них.
Козубовська Марія Петрівна – громадський директор музею старовинного побуту Гуцульщини Буковини. Педагог. Вона навчає дітей. Вони з чоловіком зібрали неймовірну колекцію гуцульського побуту. Натхненна, емоційна „Сповідь“ про любов до України. Вона так ніжно і по-материнськи турбувалася, щоб ми не поїхали голодні, що я і зараз не можу стримати посмішку, згадуючи це знайомство.
Курик Дмитро Миколайович – заслужений майстер народної творчості, завідувач кафедри Чернівецького національного університету кафедри Декоративно прикладного мистецтва. Викладач різьби по дереву. Його неймовірні роботи обов'язково треба побачити на власні очі. Ми ніби знову занурилися у любу серцю Гуцульщину.
- То є Гуцульщина? – запитав я у нього.
- Йо-йо, – посміхнувся дідусь Дмитро.
- Чого в Вас більше, Бога чи лікаря? – запитав я.
- Бога, – не вагаючись ані секунди відповіли мені.
Пртоієрей Юрій Джумарик – настоятель храму Івана Предтечі. Храм, збудований в 1792 році. Храм Іоана Предтечі. На честь Івана-гуцула, котрий воював з монголо-татарами, перевдягнувшись в одяг ворога. Отець Юрій довго відмовлявся знімати програму і лише прохання та рекомендації героїв попередніх програм зламали кригу його перестороги. Дуже тепла розмова вийшла у нас. Він обійняв мене на прощання, а в його очах я побачив відголоски власних відчуттів про те, що нам вдалося порозумітися.
Сирецький Орест Ілліч — хореограф, засновник міжнародного фестивалю народної творчості „Вашківецька Маланка“ м. Вашківці Чернівецької області. Орест Ілліч непосидюча та вражаюча людина. Він обмірковував кожне запитання, уважно роздивляючись всі грані сприйняття. Це був діалог у вигляді товариського спарингу від якого я отримав неймовірне задоволення. Його по-справжньому вабить Україна і українство. Людина, котра танцює майже 50 років, відкрила для себе бойовий український танок, котрому вже сотні років. Мені знов і знов кортить продовжити нашу розмову. Я сумую за нею.
Олексій Попович – історик, публіцист. Книга про Маланку Олексія Поповича – це розповідь про наш український обряд, який з року в рік передається від покоління до покоління. Вони живуть цим цілий рік і потім, смакуючи враження, переміщуються в нові очікування. Попереду в Олексія ще багато книжок. Хороша і потужна розмова з молодим українцем нової формації.
Олег Сащук — заступник директора з виховної роботи Вашковецького медичного колледжу м. Вашківці Чернівецької області. Вихователь і поціновував української культури. І водночас сором'язлива та неймовірно скромна людина. У нас відбувся складний діалог, проте ми гідно витримали його.
Буковино, барвиста квітко нашої національної величі, часточко нашої любої землі, ну чому ж ти, рідна моя, ходиш в чужий, ворожий храм, коли по країні їдуть труни з тілами загиблих героїв?! І знову культурний центр „Буковина“ тішить нас новими знайомствами. На цей раз з Іванною Стеф'юк — письменницею, літературознавцем, етнографом. У цієї людини настільки глибокі не тільки знання, а й усвідомлення українства, що я спершу ледве встояв на ногах повноводному потоці тих відомостей, котрими з такою любов'ю та теплом ділилася з нами Іванна. Я, наче дитина, із захоплення слухав її розповідь, щиро захоплюючись глибиною, силою та енергією героїні цієї „Сповіді“.
Галина Єреміца – журналістка інтернет-видання „Чернівці. Онлайн“. Тендітна і жвава українка, націоналістка, котра своїм величезним серцем відчуває весь той біль, котрий переповнює наразі її матір-церкву. Вона завжди в епіцентрі найважливіших подій. І я абсолютно солідарний з нею в її обуренні тими пасивністю та байдужістю, з якими багато хто ставиться до питання переходу ворожих церков в лоно Української православної церкви. Таких болісних ран на Буковині вкрай багато. Ворожі церкви силою та зброєю придушують наміри громад перейти до української церкви, в той час як СБУ воліє не помічати цього.
Андрій Аносов – учасник російсько-української війни, лікар. Виважена і вихована людина, котра пройшла війну і більше за все хоче мирного неба над головою.
Оксана Драчковська — письменниця, громадська активістка. У нашій розмові Оксана щедро ділилася зі мною письменницькими секретами, за які я їй неймовірно вдячний. А ще більше вдячний за знайомство з її неймовірним, особливим та вкрай гостинним синочком, котрий теж вирішив взяти участь у зйомках програми. Такі люди – приклад сили, любові та мужності.
Любов Свіріденко — поетеса, голова ГО „Чернівецьке товариство людей з інвалідністю «Мрія». Господь не помиляється – її ім'я віддзеркалює безмежний океан любові, що вирує в серці цієї жінки, матері і українки. Вона читала нам свої вірші, а ми не могли стримати теплу посмішку.
Волонтер Жанна Король. Мати великої і сильної української родини з казахським корінням. Її любові до України слід повчитися багатьом етнічним українцям. Тепла, душевна «Сповідь» з посмішкою в очах.
Волонтер Любов Кукурузяк. М'яка та відкрита людина, котра присвятила своє життя Нації. Мені так вдячно було на душі, коли вона запропонувала мені обійнятися після програми. Це було так по-українськи, так по-братньому.
Катерина Пономарьова – волонтер, голова ГО «Волонтерський рух БУКОВИНИ». Подруга і соратник Валентини Ходус (учениці Лісника), героїні однієї з попередніх випусків «Сповіді». Ця жінка небайдужа до людського горя. Варто тільки відкрити її сторінку в соціальних мережах, як бачиш, що ця дівчинка своїми долоньками намагається якщо не загоїти, то хоча б знеболити найболючіші рани на тілі нашої Нації. Та попри весь той біль, з яким вона стикається, Катерина продовжує щиро посміхатися, радіти життю та насолоджуватися кожною хвилиною. Я в захваті від цієї неймовірної українки! Вона – одна із Янголів-Охоронців нашої мандрівки Буковиною.
Олег Козловський – вимушений переселенець. Інтелектуал. В цій людині одразу видно виховання та освіченість. Його стійкість до життєвих негараздів та сила духу заслуговують на повагу.
Анастасія Рошка – вчитель української мови. Методист. Вона щиро прагне зробити процес вивчення української мови для наших діточок цікавішим та ефективнішим. Для чого пише підручники для малечі. Поміркований і послідовний педагог.
Храм Вознесіння Господнього в Сад Горі прийняв київських пілігримів і дав змогу зняти п'ять програм з українськими священниками. Отець Богдан Хомащук – капелан, настоятель Свято-Троїцького храму с. Снячів Чернівецької обл., Сторожинецького району. Вперше зустрічаю священника, котрий так любить церковний спів і з таким захопленням про нього говорить.
Протоієрей Назарій Гагалюк, капелан окремої десятоі гірсько-штурмової бригади, настоятель храму св. апостолів Петра і Павла (м. Чернівці). Зібраний, стриманий, виважений. Він пишається своєю службою, своїм покликанням. Він дав нам завдання, котре ми з честю виконали.
Отець Ігор Шемяков – настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці (м. Чернівці). Переселенець. Уродженець Донецька. Став священиком після хвороби сина. Наша з ним «Сповідь» була про війну, про сьогодення, про майбутнє.
Отець Петро Лукинюк – капелан, настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці (м. Чернівці ). Совісний та розумний духівник, котрий чимало знає про психологію людей, але, як і усі священики з сильною молитвою, мовчазний і небагатослівний.
Отець Володимир Токарюк – капелан, настоятель храму Вознесіння Господнього (м. Чернівці). Позитивний, добрий та гостинний чоловік. Ровесник України. Поки ми знімали програму, частував нас чаєм, кавою, солодощами та запашним, ароматним українським хлібом. Він знає свою країну. Він зростав разом із нею.
Віталій Гончирук – сільський голова с. Задубрівка Заставнівського району Чернівецької. «Сповідь» з Віталієм – прохання отця Назарія, про яке я писав вище. Він, разом зі своєю громадою, переживає зараз непрості часи, після рішення громади про перехід з московського патріархату до православної церкви.
Відсутність закону, нахабність та безкарність тітушок, байдужість правоохоронців призвели до того, що мокшанський піп серед білого дня б'є ногами віруючих, котрі незадоволені присутністю в Україні ворожої церкви. Про безчинства, що тут кояться, неодноразово повідомляли до поліції, СБУ, та прокуратури. І ми обов'язково дізнаємося та опублікуємо імена тих невідомочогозамістьправоохоронців, котрі вирішили не звертати на це свавілля уваги.
Після програми до мене підійшли добровольці з цього села, котрі не так давно повернулися з фронту. Мені було боляче дивитися їм в очі. Вони шукають правди на своїй землі. Вони прагнуть вірити в Бога і Україну. Що мені їм відповісти, жовто-синій? Що відповісти на той жах, коли ми не можемо в тилу захистити навіть жінок та літніх людей від свавілля тих, з ким воювали на фронті?
Гнатюк Михайло Георгійович – завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії. Він на передовій, поруч із хворими українськими дітками. У цієї людини неймовірно ясні та співчутливі очі. Він говорив майже пошепки, та я чув кожне його слово. «Він живе там, де діти несуть найстрашнішу кару за батьківські гріхи», – говорять про нього колеги.
Учасник російсько-української війни Андрій Пуздряк. Йому байдуже на тих, хто не хоче любити Батьківщину. Любити дієво. Він збирає і організовує всіх, кому не байдужа наша країна, і водночас всіма силами підтримує тих, чиє життя назавжди змінила війна, опаливши своїм пекельним крилом.
Олексій Гладков – вимушений переселенець. Очевидець найстрашніших подій окупації. Йому важко далися спогади про ті жахіття, що відбуваються на окупованих територіях.
Ігор Гангала – пластун скаутської організації «ПЛАСТ». Дитячий фільм про ПЛАСТ не минув даремно і я постійно шукав цьому живе підтвердження. Костянтин Степанюк, Олександр Сич, Тетяна Кочергіна, Архієпископ Нестор… і ось тепер Буковина. Це не просто організація – це фундамент дитячої душі, в основу якого покладено любов до Бога і України.
Андрій Федоренко – пластун скаутської організації «ПЛАСТ». По-батьківськи суворо я влаштував йому справжній екзамен, а він з посмішкою, гідно та толерантно відповідав на всі мої запитання. У нас подорослішало покоління дітей, для яких українство – це частинка їх самих.
Леся Федоренко – пластунка скаутської організації «ПЛАСТ». В свій час вона привела сина до ПЛАСТу, а потім і сама не помітила, як стала справжньою пластункою. Я особисто обіцяв їй, як генетичній єврейці, виправити помилки та нападки нерадивих фарисеїв на етнархів ПЛАСТу і я з величезнимм задоволенням виконаю цю обіцянку, Петро Войновський!!!
Отець Микола Занкович – настоятель храму святого князя Володимира, благочинний м. Чернівці. Цей священник душею та молитвою будував храм. Сповнене любов'ю серце надихнуло його сина стати священиком. Делікатний і тонковідчуваючий священнослужитель. Це не просто будівництво – це відбудова нашої культури та духовності. Пишу ці рядки і ніби знову повертаюся в стіни його храму…
Сергій Данелюк – капелан, настоятель храму святої рівноапостольної княгині Ольги (м. Чернівці). Молодий священник, котрий думає, відчуває та живе по-українськи. Для нього Україна – понад усе.
Протоієрей отець Петро Андрійчук – настоятель храму Пресвятої Троїці (м. Сторожинець Чернівецької обл.). Виважений, спокійний та люблячий, наче батько. Тільки в програмі отець Петро сказав, що він етнічний румун, але підкреслив з посмішкою і по-батьківськи: «В першу чергу
