Як
на мене, сучасні стосунки між Росією та Україною,
найбільш вдало описує термін «гібридна
війна». Ані просто «війна», ані «АТО»
— не підходять. Звичайна війна передбачає
більш помітне залучення збройних сил,
якби вона, не дай Боже, розпочалась,
військовий стан було б одразу оголошено.
Щодо АТО, то воно стосується лише сходу
країни, проте гарячим протистоянням на
Донбасі конфлікт не обмежується. Ми
маємо анексований Крим, наших громадян
у російських в'язницях, та ще низку
різноманітних форм агресії з боку РФ.
Що ж це за річ така — «гібридна війна»? Саме словосполучення «гібридна війна» — достатньо нове, в обіг воно увійшло десь з 2005 року, але саме явище, яке передбачає використання заради досягнення військової мети не лише регулярну армію, але й різноманітних недержавних виконавців — від бойовиків до зовсім невійськових організацій, доволі старе й добре відоме. Наприклад, 2012 року у США вийшла книжка «Гібридна війна: боротьба з комплексними противниками від Стародавнього світу до теперішнього часу» (Williamson Murray (Editor), Peter R. Mansoor (Editor). Hybrid Warfare: Fighting Complex Opponents from the Ancient World. Cambridge University Press), де історія гібридних конфліктів подається ще з Пелопоннеської війни (431—404 до н. е.).
Отже, ми маємо справу зі старим явищем, що отримало нову назву. Чому ж в останній час воно привертає до себе таку увагу? Річ у тому, що засоби ведення гібридної війни зараз розвинуті більш, ніж раніше, тому прихована, неофіційна, складова ведення війни, стала настільки потужною, що може посперечатись в ефективності зі застосуванням звичайних збройних сил. Відомо, що теракти можуть призвести до більш численних втрат, ніж бойові дії регулярної армії, а вплив ідеологій здатен так «обробити» населення у чужій державі, що захопити її територію можна без жодного пострілу.
Сам термін «гібридна війна» — доволі вдалий, оскільки описує схрещування будь-які компонентів у веденні війни. Таких гібридів може бути скільки завгодно, через це не так просто дати універсальне визначення для цього явища. Наприклад, за словами політолога Євгена Магди, гібридну війну можна у найзагальніших рисах визначити як: «сукупність заздалегідь підготовлених і оперативно реалізованих дій військового, дипломатичного, економічного, інформаційного характеру, спрямованих на досягнення стратегічних цілей». (Магда Є. М. Гібридна війна: сутність та структура феномену. http://journals.iir.kiev.ua/index.php/pol_n/articl...)
У свою чергу директор Інституту Стратегічних Досліджень (США), професор Дуглас Ловлейс зазначає: «Гібридна війна — це звичайний термін, який офіційно не визначено в Міністерстві оборони США та у військовій лексиці... Він охоплює звичайні війни, нерегулярні війни, кібернетичні війни, заколоти, злочинність, економічний шантаж, етнічні війни, „війну законів (lawfare)“ та застосування недорогих, але ефективних технологій, щоб стримувати дорогі, технологічно розвинені сили. Гібридна війна спрямована на суспільство загалом, а не лише на збройні сили держави». (Douglas C. Lovelace, Jr. Terrorism: Commentary on Security Documents. Oxford University Press, 2016. P. ix)
Відштовхуючись
від таких визначень, можна й минулу
холодну війну між США та СРСР розглядати
як масштабну гібридну війну. А якщо
подивитись на історію України, то можна
сказати, що у гібридній війні з Росією
ми взагалі перебуваємо років триста, а
не з 2014-го, про що навіть свідчить перший
рядок нашого державного гімну — «Ще
не вмерла України ні слава, ні воля».
Зрозуміло ж, що коли 1862 року Павло
Чубинський написав вірша «Ще не вмерла
Україна», нашій славі та волі смерть
не від старості загрожувала, а від
руйнівної політики Російської імперії.
Це була саме війна проти українського
суспільства, а не проти української
армії. Вона тривала навіть тоді, коли
ми втратили власну державність. Створення
радянської України не покращило ситуацію.
Ця квазідержава не передбачала ані
зростання нашої слави, ані збереження
нашої волі.
Напіврозпад СРСР 1991 року, лише надав шанс для відродження незалежної України, але не призвів автоматично до цієї мети. Вплив невійськових складових гібридної агресії з боку Росії не припинявся. На жаль надто мала частина нашого суспільства розуміла, що Україна у начебто мирні роки незалежності перебувала насправді у стані гібридної війни з Росією. Ніхто тоді не стріляв по нас не те що з «градів», але й навіть з «калаша», тим не менш невійськові складові агресії, як то дипломатичні, економічні, культурні, релігійні тощо, працювали на повну.
Підвищення градусу конфлікту 2014 року, через анексію Криму та бойові дії на Донбасі, зробили приховану війну явною. Ось тоді ми й почули, що проти нас ведеться гібридна війна. Тим не менш, гібридність цієї війни розумілась більше як схрещення дій російської армії та бойовиків, проте інші, невійськові, складові конфлікту, хоч й привернули до себе увагу, але й до сьогодні намагаються залишатись в тіні, та не в повноті усвідомлюються широкими верствами нашого суспільства і навіть представниками державної влади. Це призводить до того, що у цій гібридній війні повноцінно беруть участь лише військові, хоча, як наголошує Ловлейс «Гібридна війна спрямована на суспільство загалом, а не лише на збройні сили держави».
Отже, щоб Україні перемогти Росію у цьому конфлікті, нам треба визнати гостру потребу у відкритті «другого фронту», саме заради протидії невійськовим складовим гібридної війни. Свідомі громадяни вже б'ються на цьому фронті, проте без проголошення його відкриття на державному рівні, вони більш схожі на партизанів, ніж на ополченців.
Переконаний, що гібридна війна вимагає проголошення певного «гібридного військового становища». Держава має зробити все, щоб виявити й викрити всі невійськові складові гібридної війни, які застосовує ворог, оголосити їх суспільству, скоригувати державну політику відповідно цим складовим та мобілізувати громадян на протидію цим загрозам.
