У відвертому коментарі для YouTube-каналу «ВІЧЕ» митрополит Олександр говорить про те, що відбувається з православ'ям в Україні насправді — без страху назвати речі своїми іменами. Навіть якщо храм закрили, парафія молиться. Навіть якщо статус відібрали — люди залишились. Митрополит Переяславський і Вишневський відкриває завісу над темою, яку в Україні бояться обговорювати чесно. Ця публікація — про тіньову сторону церковного конфлікту, яка може стати духовною катастрофою або — початком нового шляху. Слова владики Олександра — це не дипломатія, а пастирський біль і заклик до відповідальності.

«Вони ж нікуди не подінуться»: що насправді сказав митрополит Олександр про стан українського православ'я

У нещодавньому інтерв'ю YouTube-каналу «ВІЧЕ» митрополит Переяславський і Вишневський Олександр (Драбинко) виступив із глибоким, відвертим і водночас болісним аналізом ситуації, що склалася в українському православ'ї. Його слова пролили світло не лише на церковну, а й на суспільно-політичну кризу, що визріла між Православною Церквою України (ПЦУ) та Українською Православною Церквою (УПЦ), яку вважають юрисдикційно підпорядкованою Московському Патріархату.

Це інтерв'ю не є черговим коментарем про «московську церкву», а радше спробою церковного знавця ієрархічного рівня пояснити, чому шлях конфлікту не веде до єдності, а лише поглиблює розкол.

«Парафія — це не просто храм»

Одне з головних послань владики Олександра Драбинка — нагадування, що парафіяльне життя формується не указами й указівками, а людьми: «Парафія, яка була, парафіяни, які згуртувалися за цих 30 останніх років, — вони ж також нікуди не подінуться. Московський патріархат — він з України нікуди не подінеться, він просто-напросто піде у підпілля, як у католиків свого часу», — наголосив митрополит.

Він застерігає, що навіть коли певна релігійна громада юридично перейшла до ПЦУ, часто значна частина парафіян або навіть все духовенство залишається у вірності УПЦ. У таких випадках вони або орендують нове приміщення, або будують храм, часто — у приватну власність. Це не зникнення, а переміщення, яке формує паралельну реальність.

Сила визнання чи сила права?

Офіційна політика держави спрямована на обмеження діяльності УПЦ, зокрема — через скасування юридичної реєстрації, заборону користування храмами, а подекуди — навіть заборону на рівні обласних чи міських рад. З цього приводу митрополит Олександр ставить ключове питання: «Так, дійсно, для виконання своїх обрядових і богослужбових потреб, напевно, потрібна буде якась реєстрація. Але от як буде зареєстрована ця нова юридична особа, яка була раніше позбавлена статусу — я не знаю. Тут виникає більше запитань, ніж відповідей».

Йдеться про правову невизначеність, яка створює тіньові церковні утворення, що де-факто діють, але поза державною легітимацією. Це породжує ризики як для державної безпеки, так і для церковної стабільності.

«Москвичі, бандери, західняки» — що пішло не так?

Владика Олександр не уникає критики. Він констатує: замість інклюзивної комунікації після створення ПЦУ у 2018 році, ми побачили системну політику протиставлення: «Ми не можемо поміняти мізки людям, розумієте? Тут треба було би зайнятися трошки іншим. Треба було не посилювати проблему, а це — московські, це — бандери, західні. Треба було все-таки якимось чином налагоджувати з 2018 року конструктивний діалог у пошуках єдності й вирішення цього питання з обох сторін».

Це принципова позиція: на думку митрополита, потрібно було все-таки шукати якісь інші кроки, за ці дев'ять місяців спробувати провести якісь перемовини — між митрополитом Онуфрієм і Блаженнішим митрополитом Епіфанієм. І Державна служба з питань етнополітики, на мою думку, мала б це питання регулювати — а не вдаватися до таких категоричних заходів".**

Але державна політика, каже владика Олександр, пішла шляхом однобоких рішень, які сприймаються частиною віруючих як переслідування.

Що маємо зараз?

Плюси ситуації:

— створення незалежної ПЦУ стало важливим символом духовної незалежності України;

— багато парафій зробили свідомий вибір на користь ПЦУ, часто більшістю голосів;

— УПЦ фактично відмежувалась від московського впливу після початку повномасштабної війни, однак канонічно залишається підлеглою РПЦ.

Мінуси та загрози

— незавершена трансформація УПЦ, юридична та духовна, зберігає двозначність;

— відсутність діалогу між конфесіями лише загострює розкол;

— створення нових юридичних структур УПЦ без визнання державою веде до "сірих зон" релігійного життя;

— радикалізація обох боків — як з боку деяких прихильників ПЦУ, так і прихильників УПЦ — руйнує перспективи єдності.

Митрополит Олександр не закликає до легітимізації УПЦ у її старому вигляді. Але він попереджає: "Ми будемо мати прихований осередок незадоволених політикою держави. І це ніколи не призведе до конструктивного діалогу".

Замість гучних гасел — він пропонує слухати один одного, навіть у найскладніших питаннях. Його слова — не про політичну реальність, а про церковну відповідальність. І саме ця відповідальність, а не перемога однієї сторони, може відкрити шлях до справжнього церковного миру.

Коментар митрополита Олександра — це не виправдання чи звинувачення. Це голос ієрарха, який нагадує: православна Україна може мати багато голосів, але повинна мати одне серце.

Тільки через діалог, повагу до вірян усіх юрисдикцій, а не адміністративні заборони можна побудувати справжню духовну єдність у країні, що веде боротьбу не лише за території, а й за душу.