Пані Люба стоїть на маленькій кухні і ліпить вареники. Пані Любі поза 60. У неї золотий зуб і вища освіта. Пані Люба — старший кухар у кафе неподалік від військового гостпіталю. 
Уже кілька років пані Люба регулярно ліпить на кілька порцій вареників більше.
А вийшло все як. Воювали разом два бійці, одного поранило, відправили до Львова у госпіталь. А інший родичів попросив, щоб телефонували до друга, питали, що треба, допомогли чимось. І от родичі подзвонили, розпитали, що як, чи треба чогось. А солдат їм: все гаразд, іду на поправку, все ніби є, тільки вареників із сиром і шкварками дуже хочеться. А тут такого не дають.
Ну от вони і знайшли в Гуглі найближчий до госпіталю заклад харчування, який так і називався, «Вареники». Порцію з сиром і шкварками зробили без проблем, грошей, само собою, не взяли. Відтоді регулярно повторюють — уже для інших вояків.
Інтер'єр у кафе не мінявся років із двадцять. На це постійно шкода грошей.
 
***
Льоля, єврейська жінка «в самому соку», командує одночасно кухнею й баром у затишному ресторанчику біля Личакова. Сергій, її чоловік, вкорінений, жилавий чорнвусий козак, розбирається з замовленнями на доставку.
Колись я написав про те, як Сергій і Льоля, з якими я взагалі був незнайомий, у відповідь на прохання в приват ФБ погодилися за собівартістю зробити вечірку для батьків «Джерела». Це такий комплекс у Львові, де опікуються дітьми з хворобою Дауна і ДЦП. А зрештою навіть і тієї собівартості не взяли, все закрили за свій рахунок. Потім, коли я познайомився з власниками закладу, зрозумів, що таке в них регулярно. Нагодувати прикордонників, допомогти ЛьвівКлезФесту, підтримати єврейську громаду...
«Після твого допису до нас почали писати по кілька листів про допомогу щодня. А ми ж не можемо допомогти всім», — каже Льоля. Вони з чоловіком займаються ресторанним бізнесом уже вісім років. При цьому вони живуть у звичайній квартирі, у не дуже престижному районі. Авто у них одне — «чобіток», який одночасно сімейна машина і робоча для доставки продуктів.
 
***
- Та ми нікому особливо не допомагаємо. Тут нема про що писати.
Ми сидимо у грузинському ресторані із Кирилом, власником невеликої мережі. Кирило просить принести мені тарілку, щоб поділитися своїми хінкалі, хоча я вже пару разів сказав, що не голодний. Кирило зі своєю широчезною білосніжною посмішкою більше схожий на голівудського актора, ніж на ресторатора.
- Ну подумай сам, ми помагаємо тільки «Повернись живим», але це тому, що в тому фонді працює наш товариш. Ну і ще «Таблеточкам», але як можна не допомогти «Таблеточкам»?
«Таблеточки» — це фонд, який допомагає онкохворим дітям. Їм також допомагають Андрій, володар карамельок і равликів, Костя, засновник популярної бургерної і ще кількох крапок, Ігор, власник вареничних. Ви не знайдете про це похвальби на їхніх сторінках, хоча всі дуже активні у Фейсбуку.
 
***
Марка, автора десь із двох сотень закладів по всій країні, можна впізнати за сивим довгим волоссям, запахом кубинської сигари і за тим, що біля нього завжди купа людей, які про щось сперечаються.
- Хлопці, давайте може не зараз?, — каже Марк, коли ми до нього приходимо з черговим громадським проектом. — У мене зараз дванадцять проектів на дофінансуванні... От до кінця року продам якийсь з бізнесів, вкладу мільйон в ендавмент, долучимо ще зо два десятки підприємців — будемо мистецькі проекти пачками підтримувати...
Щойно перед тим Марк оплатив квитки для приїзду на Форум видавців відомого урбаніста, кілька днів до того — переказав гроші на підготовку нової стратегії Львова, в той же час готувалися LvivMozart, гастрономічна програма Форуму видавців і ще бозна які проекти, про які я просто не знаю...
 
***
Квітень 2020 року. «Завезла замовлення в обласну лікарню, де чергують по Ковіду», — пише мені Таня, засновниця хіпстерської чебуречної. «Там вони працюють у жахливих умовах. Може б якось їм на регулярній основі возити їжу? Безкоштовно? Коротка розмова в чаті рестораторів, і ось долучаються Артем та Василь із піцами, Оксана й Володя з грузинською кухнею. Потім Олег із варениками, Юрко із бургерами, Олександр із обідами. Ще через тиждень виявляється, що паралельно об'єдналася ще одна група рестораторів разом із громадським проектом „Тарілка“. Об'єднуємо чати. Близько 20-ти різних закладів возять їжу у шість різних лікарень, де вахтово працюють „ковідники“. Пізніше додається ще лабораторія ПЛР. Про лабораторію попросили в міькій раді. Про лікарні ніхто не просив, самі.
У цей час усібез винятку учасники „Допоможи лікарю“ — в збитках. Працюють мало не цілодобово, налагоджують доставку, заклади спочатку не приймають гостей, далі приймають лише на майданчиках. Так триває десь три місяці, далі ковідними стають практично всі лікарні, а вахти переходять у звичайні зміни.
 
***
Богдана, власника ресторану у містечку Пустомити під Львовом, я пам'ятаю з 2013 року. Такий собі денді-інтелектуал, у стильному костюмі, з модною зачіскою, він цікавився роботою Клубу галицької кухні, залюбки знайомився з відомими рестораторами і поводився, як світський лев. Останні три роки Богдана переважно можна зустріти в джинсах, бандані і футболці кольору хакі. Про ресторан від Богдана не чути, на фестивалях не видно. Богдан — один із засновників „Допоможи фронту“. Спочатку він просто возив амуніцію, харчі та інші потрібні речі на фронт сам. Сідав у бус і віз. Потім об'єднав інших людей. За цей час вони зібрали кошти, купили і перевезли, мабуть, уже з тисячу таких бусів.
Рестораном займається Богданова мама, світські події чекають мирних часів.
 
***
Можна такі історії розповідати про короля кави Маркіяна, і про Івана, який тільки мріє таким стати. Про Ярослава, який по чах. Про Дениса з українською кухнею, про Вадо зі стейками, про Надійку зі здоровими солодощами. Та, зрештою, про 90 відсотків рестораторів у Львові, яких я знаю. Хтось допомагає фронту, хтось хворим дітям, хтось підтримує екологічні проекти, хтось міські ініціативи. Багато хто з них не заробляє на ресторанах мільйонів, лише звичайну добру зарплату. І віддає з неї явно більше, ніж біблійна десятина.
 
***
Я часто читаю про те, „як львів'янам остогидли ці туристи“ чи про те, як „ресторатори окупували центр міста“. Не кажучи вже про банальну заздрість до „буржуїв“, характерну для постсовка. Хотілося б, щоб ви бачили іншу сторону медалі, коли ви маєте намір щось таке написати, вподобати чи перепостити.