«Сьогодні 3 липня, в цей день 60 років тому у Львові було особливо спекотно, як і весь кінець червня. Саме в цей час львів'яни зіткнулися з наслідками безпрецедентного звірства, яке відкрилося разом із залишеними НКАДшними втікачами львівськими в'язницями — Лонцького, Бриґітками, Замарстиновом.
Німеччина напала на Радянський союз і в паніці радянські війська знищували усе на шляху відступу. За даними львівських істориків, станом на 22 червня у тюрмах Львова було ув'язнено близько 5 тисяч осіб — звинувачених у діяльності проти радянської влади.
Переповнені в'язниці „контрреволюційним елементом“ , а насправді, студентами, вчителями, інтелігенцією, членами ОУН , наближення фронту і потреба знищити сліди своєї злочинної діяльности, недостатня кількість транспорту і брак часу для евакуації в'язнів, ненависть і страх... усе це призвело до початку справжнього жаху — масового знищення в'язнів Львова і Західної України. Йде мова про десятки тисяч замордованих шляхом розстрілу, підриву гранати (в спільну камеру кидали гранату), та вбитих іншими насильницькими способами. За браком часу частину тіл замурували у тих же камерах, чи поскидали у ями в підвір'ях тюрем.
Маю записані спомини моєї бабці Ірени, на той момент — 16-літки, яка їздила ровером шукати свою найближчу товаришку, ще не знаючи, що вона в одній з тих братських могил, куди людей скинули як непотреб. Згадуючи про ті дні на початку літа, бабця постійно казала, що спека робила неможливим сморід від розкладання трупів в кількох частинах міста. Львів був просякнутий жахом і божевільними криками батьків, матерів, людей, які знаходили понівечені тіла рідних...»
За цей текст Фейсбук видалив сторінку Усті Стефанчук, львівської журналістки, що переїхала до Канади. За текст, і за фото до нього, на якому зображена Марія Лис. На той час 20-річна дівчина, що вчилася на бухгалтерку. Марія шукала, чи нема серед загиблих її родичів.
Наголошую, не забанив. Видалив сторінку і весь контент. Відписали, що жодних апеляцій не буде. Хоча чимало людей уже пішли на запасну сторінку Устина Стефанчук і намагаються допомогти з відновленням сторінки. Але чи вдасться це — хто зна. Попри очевидну несправедливість.
Адже уникають бану різноманітні Прілєпіни і схожі персонажі, які відверто сіють ненависть і навіть зізнаються в убивствах. Зате постраждала Устя, ввічлива і толерантна. Фахівці кажуть, що могли працювати за формулою, котра допомагає ботам валити групи. Коли дописи самі по собі безпроблемні, але кілька ботів влаштовують сварку з образами та ксенофобією в коментарях. І самі ж потім на ці коментарі скаржаться.
З Канади Устя пише переважно про вишивку та ремесла, історії з життя в новій країні, цікавинки з історії діаспори. Тож атака ботів, фіналом якої стало видалення профіля, очевидно пов'язана саме з історією про жертв масових убивств, здійснених радянськими, а по факту російськими окупантами. І давайте в цьом випадку без «українці там теж були», бо якраз у тюрмі на Лонцького перелік особового складу виглядав десь так: Гамов, Пронькін, Савін, Cамохвалов, Бутов, Жигулін, Дятлов, Захаров, Корольов, Венедіктов, Чурсін, Веретін, Глушенков, Подчуфаров... І ще багато прізвищ на -ін та на — ов за посиланням. Бояться, гади, що такі історії, живі, з іменами й фактами з життя, заважатимуть їхньому побєдобєсію і тотальній фальсифікаії історії. Тому зараз намагаються фільсифікувати реальність.
Як ми можемо із тим боротися? Бути уважними з коментаторами на наших сторінках і в наших групах, вчасно закривати коменти, добиватися усіма можливими способами, аби український сегмент ФБ мав адміністраторів в Україні. Шукати і створювати альтернативні майданчики. а зараз — допомогти Устина Стефанчук.
Інакше опинимося в ситуації, схожій на долю шампанського в Росії.
