Щоразу, як читаю «Київ — український Берлін», «Львів маленький Париж» чи «Вилково — українська Венеція», мене аж тіпає.
Це, блін, Венеція — італійське Вилково, тільки без бринзи, без в'язок тараньки, без цієї бессарабської первозданної природи, зате зі смородом, китайськими сувенірами, й морем туристів, поміж якими часом трапляються місцеві жителі, що розмовляють лише італійською. У той час як у Вилкові пересічний дідусь, що ловить рибу на прогнилому човнику, володіє українською, російською, молдавською, а зрідка ще й утне пару слів по-німецьки зі школи.
Порівнювати Париж із нашим прекрасним Львовом? Париж, головний символ якого — великий кусок бляхи, що стирчить, мовби місто зжерло за раз місячну дозу віагри? Де окраса старої архітектури згоріла наніц? Де триста крапок із млинцями, але нормального налисника не з'їси? А чи пробували ви знайти в Парижі добрий чебурек?
Берлін, звісно, таки файне місто. Бари, клуби, мистецькі галереї, згоден. Там навіть своє «Динамо» є. Але чи є в Берліні Світ кави? Бо в Києві є. А «Львівські пляцки», «Львівські круасани» і «Львівська майстерня шоколаду»? Чи хоча б один заклад Діми Борисова? Я вже не кажу про те, щоб берлінське метро коштувало 25 центів і щоб звідти пахло шаурмою! А чи літав хоч один кандидат у мери Берліна на парасолі?
Ні? Ну от як це все там буде, тоді назвемо Берлін «новим Києвом». А поки що нема чого навіть і порівнювати...
