«Армія, що відступала, не була вже армією. Не тому, що солдати нездатні були перемогти, а тому, що відступ знищує всі — і матеріальні й духовні — зв'язки, які з'єднували людей між собою. Ту масу солдатів, що просочилися в тили, замінюють новими резервами, які мають характер єдиного організму. Саме вони й затримують суперника. А втікачів збирають докупи, щоб сформувати нову армію. Якщо вже немає резервів, щоб кинути в бій, то перший же відступ стає невиправним.
Об'єднує лише перемога. Поразка роз'єднує людину не тільки з іншими людьми, але й саму з собою…»
«Коли завдання стає безглуздим — це вже ознака катастрофи. Стає безглуздим будь-яке намагання опиратися катастрофі. Бо все і всі роз'єднані з самими собою.»
«Логіки мали слушність. Війна для нас означала катастрофу. Але хіба повинна була Франція, боячись поразки, не прийняти бою? Не думаю. Франція інтуїтивно дійшла до такої ж думки — ніякі застереження не примусили її ухилитися від бою. Дух у нашій країні взяв гору над Розумом.
Життя завжди ламає готові формули. Якою б жахливою не була поразка, а вона може стати єдини шляхом до відродження. Я знаю: щоб виросло дерево, має загинути зернятко. Перша спроба опору, якщо її зроблено занадто пізно, завжди невдала. Але вона пробуджує сили опору. Можливо з неї, як із зернятка, виросте дерево.»
«Нам дорікатимуть, що ми прозвали цю війну чудернацькою!
Але ж це ми самі називаємо її „чудернацькою війною“!
Бо вважаємо, що вона чудернацька. Ми маємо право жартувати над війною як нам завгодно, тому що всі жертви ми беремо на себе. Я маю право жартувати над своєю смертю, якщо це розвеселить мене. І Дютертр теж. Я маю право тішити себе парадоксами. Чого й досі палають села? За що їхніх мешканців повикидали на вулицю, в цей безлад? Чого ми з такою непохитною певністю ліземо в цю автоматичну бойню?
Я маю право на все, бо в цю мить я добре знаю, що роблю. Я йду на смерть. Не на ризик. Не на бій. Я йду на смерть. Я пізнав велику правду. Війна — це не ризик. Це не бій. Є час, коли війна для бійця — то просто прийняття смерті.
В ті дні, коли за кордоном вважали, що наші жертви недостатні, я дивився як відлітають екіпажі, котрим не судилося повернутись, і запитував себе: „За що ми віддаємо своє життя, хто нам платить за це?“
Тому що ми вмираємо. Тому що за два тижні вже загинуло сто п'ятдесят тисяч французів. Можливо, ці жертви не свідчать про якийсь незвичайний опір. Я зовсім не прославляю той незвичайний опір. Його не може бути. Але ж є загони піхотинців, які йдуть на вірну смерть, обороняючи заздалегідь приречену ферму. Є авіагрупи, які тануть, мов кинутий у вогонь віск.
Ось і ми, льотчики групи 2/33, чого ми й досі погоджуємось умирати?
[…]
Є істина вища, ніж докази розуму. Щось таке, що проникає всередину нас і править нами, чому ми підкоряємось, ще не пізнавши його. Дерево не має мови. Ми — дерево. Є очевидні істини, яких не можна передати словами. Я йду на смерть не задля того, щоб затримати навалу, бо немає такого укріплення, де я міг би захиститися з тими, кого люблю. Я йду на смерть не задля того, щоб урятувати честь, бо не вважаю, що справа в честі: я даю відвід суддям. Але йду на смерть і не з відчаю. А проте я знаю: Дютетр, який зараз дивиться на карту, визначить, що Аррас лежить десь там по курсу під кутом сто сімдесят п'ять градусів, і за півхвилини скаже мені:
— Курс сто сімдесят п'ять, капітане...
І я поведу літак тим курсом.»
Антуан де Сент-Екзюпері, «Військовий льотчик»
