— А я кажу, світишся! — впівоберта вигукнув старший Петрусь, очолюючи зграйку дітей, що жваво крокуючи вели Андрійка «за гаражі».
— Та не свічуся я... Я знаю. Я бачив!..
— Пхе, бачив він!
— А ми не бачили!..
— Чесне піонерське! Не свічуся... — сльози по-зрадницьки бриніли в голосі хлопчика.
— Ха! «Чесне піонерське»!
— Ха-ха! Наталі Олегівні в класі розкажеш!.. — докинув Діма із шрамчиком на вилиці.
Діти зареготали.
— Я не свічуся!.. — сльози не втрималися і приречено покотилися з обидвох нажаханих очей хлопченяти.
— Усі «чорнобильські» світяться! — твердо відрізав Ромко.
Репліку рудого Ромка гаряче підтримала вся юрба малолітніх кривдників.
— А батя ще в «Техника-Молодёжи» про це читав. Мені показував! — додав Ігор з м'ячем.
— Я не сві...свічуся...
Зізаду бідного школярика підпихали парочка жвавих братчиків, також знаменитих на районі шибайголів і «двієчників».
— Ось зараз і переконаємося, — весело докинув котрийсь із них.
— Світишся, світишся. Бо чого тоді боїшся, га? — по-жіночому підступно вдарила по найболючішому найкрасивіша дівчинка на світі Оленка. І поправила собі волоссячко за вухо. Її прекрасний тихий голос стьогнув наче батогом. А вона так подобалась Андрійкові! Ще з «першого дзвоника» нової школи...
— А якщо світишся, то тебе доведеться залити у бетон! Не знав?! Мій дядько працює на екскаваторі. Він риє такі квадратні ями там за трасою. Туди вкидають тих, хто дуже світиться, все шмаття їхнє теж вкидають, портфелі... Потім приїжджає бетономішалка і заливає бетоном! Знаєш скільки вже тих ям нарили? Сто! — кремезний Петрусь по-господарськи окинув оком територію закинутої автобази.
Прийшли.
Зблідлий Андрійко рвучко шарпнувся:
— Я не хочу в бетон...
— Всі так кажуть, — авторитетно закопилив губу Петрусь і безцеремонно накрутивши Андрійкову курточку на кулак, поволік його у прочинений льох старого темного гаража.
* * * * *
