Блиснуло, аж очам стало боляче, а потім гримнуло так, що мазані стіни хижки аж хруснули. Застугоніла земля. На долівку осипалися шматки глини. При низькій грубій печі глухо ценькнули горщики.
Веселина здригнулася, зойкнула і щосили притиснулася до чоловіка, що лежав поруч. Той, перевівши подих, обвив дружину вільною рукою, щільніше пригорнув до себе і зашкарублою долонею притис її зграбну голівку до грудей. Молоде тіло зіщулилось і нагадувало радше тугий гарячий вузол. Скуйовджене волосся сплуталося йому між пальцями.
— Що то було, Велиборе?.. — спитала тривожно.
— Не знаю, Веселко. Перун лютує...
— Аі, погинемо!.. — захлипала Веселина і боляче вчепилася пальцями за бік Велибора.
— Цить, жоно! — розчепив її пальці чоловік і поцілував у скроню. Скроня пахла теплим хлібом і диким медом.
— Не погинемо. Не знайде нас, — Велибір підтягнув шкуру, що нею були вкриті і знову поцілував дружину, укриту тепер з головою.
За благими стінами хижі лютувала нічна стихія. Солом'яна стріха утробно гуділа під потоками води. Безвідгалу спалахували блискавиці — вогняні стріли Перуна — та раз по раз гуркотіла його небесна колісниця. У спалахах чорною стіною гойдався прадавній ліс, змагаючись у силі з вітром і тугою зливою. На узліссі, шаленим темним морем, хвилювалась Велиборова нивка.
Велибір слухав. Не чутно більше перунових коліс! Лише несамовитий танок дощу знадвору. Та налякані волики жалібно подали голоси. І більш нічого. І земля більш не двигтить...
«То може впав долів Перун із возом своїм?» — подумав чоловік, — «А що, як й справді знайде нас?!..»
Дощ періщив, а Велибір не знаходив відповіді тільки гладив жінку і теребив пальцями її волосся.
* * * * *
— ...також ратники Кхмекх і Хретхс — життєдіяльність припинена; старший ратник Хтхстехс — життєдіяльність припинена; оператор Стрхертх — життєдіяльність критично-нестабільна, є висока вірогідність її припинення. Знаходиться у відсіку життєзабезпечення. З нею Лікар, — Воєвода замовк, закінчивши доповідь.
— Тепер моя увага скерована слухати твою доповідь, Механіку, — нелюдською мовою проскреготало чи прошкварчало з голосового комунікатора Капітана.
— Так, Капітане! Останнім ретельним обстеженням бойового корабля розвідувальної ланки Сил Опору мною виявлено таке: двигун повністю знищений, лагодженню не підлягає; енергогенератор повністю знищений, лагодженню не підлягає; гармати знищені; енергоакумуляторів знищено вісім з дев'яти, дев'ятий наполовину виснажений. Також розгерметизовано і виведено з ладу відсік аварійного залягання у глибокий сон (імовірно при ударі об ґрунт планети) лагодженню не підлягає. Відсік життєзабезпечення вцілів частково. Провіант втрачено. Запас дихальної суміші не постраждав. Система зворотнього зв'язку не постраждала, мною переведена у режим ефірної тиші...
— Розтлумач, як надовго вистачить останнього енергоакумулятора?
— Терпець... Без активації силового захисту по периметру — на сім життєциклів. З активацією — на п'ять.
— Не довго... — шолом Капітана похилився і зблиснув віддзеркаленням червоного аварійного освітлення напівзруйнованої кімнати управління.
— Це однак довше, ніж ВОНИ повернуться, — докинув ще один астронавт.
— Ти правий. Ти цілковито правий, Навігаторе, — відповів Капітан.
* * * * *
Велибір пов'язав чоло шкіряним ремінцем, поправив пасма волосся, пригладив бороду і нахилився за луком. Добрий мисливський лук відгукнувся вібруванням тугої тятиви, влягаючись за плечима.
Веселина у полотняній сорочці до п'ят, простоволоса, стояла позаду і притискала до грудей пучок стріл у грубому колчані.
Обоє дивилися на ледь помітну зграю птахів, що тривожно кружляли вдалині над омитим і закутаним у ранковий серпанок лісом.
— Не йди! — глухо повторила Веселина.
Велибір обернувся. Веселина благально глянула у його сині очі. Білим рукавом її сорочки повзла довгов'язенька зелена комашка, виблискуючи перламутром прозорих крилець.
Чоловік зробив крок, обійняв гнучкий стан дружини, занурив пальці у її волосся і пригорнувши, поцілував м'які вуста.
— Треба, — сказав відхилившись.
Потім узяв з її рук стріли. Стріли мав добрі! У двох навіть були залізні наконечники. Відрізняв їх за пістрявим оперенням.
Велибір перекинув колчан через плече і не обертаючись почимчикував у напрямку лісу, освітлений рожевим сонцем.
* * * * *
— Я з'явився довідатися прогноз, Лікарю, — проскреготав Капітан, коли вцілілий герметичний шлюз пропустив його у відсік життєзабезпечення.
Лікар покинув доглядати численне медичне обладнання довкруг непритомного пацієнта і обернувся:
— Прогноз негативно вплине на твій емоційний стан, Капітане.
— Доповідай.
— При відсутності біоматеріалу для регенерації тканин на субмолекулярному рівні — життєдіяльність твого партнера припиниться щонайпізніше через півтора життєцикли.
— Зрозуміло. Продовжуй терапію. Ти отримаєш біоматеріал, — Капітан рушив до виходу.
— Капітане!.. — гукнув Лікар. — За який час ВОНИ відшукають нас?
— Щонайдовше за три або чотири життєцикли.
* * * * *
На галявині серед повалених дерев на розтрощеному боці, зарившись носом в землю, криво лежав важезний остов бойового зорельота, схожий на старезну гігантську обпалену колоду, вкриту порепаною корою, якимись дивовижними сучками, металевими галузками, з темними отворами різних дупел і щілин...
Вражений Велибір заліг в гущавинці під розлогими листками папороті і заворожений грандіозністю неймовірного видовища, спостерігав. Метелики безтурботно пурхали у щедрому полудневому промінні.
Диво дивне!
«Чи ж то такий віз Перуновий?» — міркував собі зачудований чоловік.
Враз в повітрі позаду нього наче щось зашаруділо, застрекотало цикадами звідусіль, ледь чутно загуло на мить і стихло, залишивши по собі тривожну тишу. Таку тишу, що навалилась, як камінь. Наче у природи раптово пропав голос. Велибір нагострив вуха, припіднявся навпочіпки але більше не чув ні щебету птахів, ні шурхотіння комашні, ні плюскоту жаби. Навіть вітерець вщух і здавалось загус та застиг...
Чоловік похолов. Позадкував, позадкував, а тоді й стрімголов побіг пріч з того клятого місця, коли ж з розгону вгатився у якусь невидиму пружну перепону, що із силою відкинула його назад і жбурнула на землю, мало не розквасивши носа та добряче обпікши обличчя і руки. Велибір впав на спину, але від несподіванки не відчув болю, лиш, роззявивши рота, спостерігав, як між деревами, куди він щойно біг, наче по прозорому полотну іскорками розбігалися врізнобіч сотні злих світлячків. Чоловік ошаленів, шарпонувся ліворуч, праворуч але кожного разу, простягаючи руку, знову боляче обпікався і лиш породжував нових світлячків.
Велибір закричав.
У відчаї кинувся бігти назад до тої страшної лісової з'яви, вже й вибіг на галявинку, як раптом побачив щось набагато жахливіше! Чорна постать, схожа на людську, у котрої замість голови бовванів чи то глечик, чи то чорний блискучий пухир, повільно рухалася від розламаної «колоди» у його бік! Пастка!!!
Серце закалатало, мов скажене. Велибір вкрився холодним потом. Такого жаху він не відчував ще ніколи. Як той загнаний звір, впав долілиць у траву, в мох і зачаївся ледь дихаючи.
Тим часом постать у чорному завмерла, ніби прислухаючись.
«То не може бути Перун! — гарячково метикував Велибір. — Перун має бути сивий, з вусами і бородою, з вогняними стрілами в руці... Більший має бути... А цей — хоч і схожий на чоловіка, та голова наче макітра, лискуча, як той пуголовок і без обличчя! Що за мара?! А може то смерть моя? До мене йде чи ні?..»
Чудовисько наближалося. Велибір лежав ні живий, ні мертвий.
— Знать таки вислідило мене! — майнуло у Велибора в голові.
Вже не криючись він скочив на непевні ноги, водночас зриваючи з-за спини лука і стрілу.
— Стій!!! — в ту ж мить гарикнула потвора без обличчя.
Велибір закляк.
— Опусти свою зброю, чоловіче! — долинуло голосно.
Велибір скаменів, лиш кісточки обвітреного кулака напружено біліли на ложі лука.
— Опусти зброю, чоловіче, — знову повторила істота. — Я не причиню тобі лиха. І ти не причиняй мені.
Рука з луком гойднулася додолу, поволі попускаючи наладовану тятиву.
Велиборів борлак сіпнувся вгору-вниз і з пересохлого рота хрипко вирвалось відчайдушне:
— Хто ти є?!..
Істота помовчала:
— Моє ім'я страшне для тебе.
— Ти Перун?
— Ні. Я... його помічник.
— Ти... ти прийшов по мене?
— Ні.
— По Веселину?.. — напружився чоловік.
— Ні.
— А по кого?
— Ні по кого...
— Чому в тебе замість голови горщик? Де твоє обличчя?
— У мене є голова і обличчя. Вони всередині... горщика.
— Чого ж ти ходиш із горщиком на голові?
— Бо я не можу дихати тутешнім повітрям. Дихаю усередині своїм.
— Звідки ти узявся?
— Згори, — прибулець випростував чорну руку до неба.
— Ти їхав колодою по небу і впав?
— Так. Я небесний візничий.
— Твоя... твій віз добряче гепнувся! — трохи осмілів Велибір і кивнув луком в бік скаліченого зорельота.
— Авжеж, — прогуркотіла істота. — Тепер ти мені допоможеш.
— Я? — здивувався Велибір. — Але я не коваль. І не тесля... Я хлібосій. Ще мисливець...
— То добре. Слухай уважно. Ондечки камінь. Маєш принести сюди дитинча великої худоби. Тут його умертвиш і залишиш. Така буде твоя пожертва. Коли все зробиш іди геть. Тоді Перун змилостивиться і піднесе мене з возом у небо. Ти збагнув?
— Так, — поміркувавши відповів Велибір і схилив голову. — Маємо двійко теляток сього літа. Одне тобі принесу... Це Перун вчинив ту перепону на шляху?
— Так.
— Як же мені вийти звідси?
— Про це не турбуйся. Я дам тобі оберега, — по цих словах Капітан наблизився до землянина.
Велибір заледве поборов нову хвилю жаху але взяв протягнутий предмет. То був квадратний шматок дивовижного матеріалу, схожого на білу шкіряну латку, з малюнком на одному боці. По трьох кутах того квадрата були нанесені менші квадрати, а між ними насіяні вже геть зовсім малесенькі чорні квадратики, майже цятки. Разом вони утворювали химерний зубчатий візерунок, у якому вгадувалась навіть якась симетрія.
— Не бійся, — прогримів голосовий комунікатор. — Вчепи його на свій одяг до рукава. Так як у мене. Око Перуна побачить його і дозволить пройти крізь перепону.
* * * * *
— Прийшов!!! — скрикнула Веселина й майнула пташкою назустріч чоловікові.
Їхні довгі вечірні тіні, менша й більша, з'єдналися обіймами на смарагдовому килимі трави.
— Ти бачив Перуна? — задерла голівку Веселина.
— Ні, Веселко... Перуна не було. Перун на небі, — Велибір помовчав. — Бачив його візничого. Впав возом з неба... Гримав і велів принести телятко... Страшний. Без обличчя...
— Ох... — широко розплющилися очі Веселини.
Долонькою торкнулася обпеченої Велиборової брови:
— Він скалічив тебе!..
— Ні, — усміхнувся чоловік. — Не він. То Перунова пересторога. Вчинив таку перепону на шляху, що обпікає і не впускає. Лиш з оберегом вільно пройти. Хто має оберіг, той пройде. Бачиш — я маю!
— Ох! — знову чудувалася Веселина.
Торкалася пальцями небаченого візерунку на рукаві, розглядала...
— Ось тут, наче на квітку схоже, — сказала. — Тут на хруща... Ой! А тут, либонь, роздерлося...
— Де? — глянув і собі Велибір. — А й справді... Це ж я навпростець чагарниками повертався. Біда! Бери, жінко, голку та направ якось. Бо не прийме мене Перун...
Доки сонце не сіло правила і гаптувала Веселина Велиборів оберіг на рукаві, клала ниточку до ниточки, хрестик до хрестика, сама чудувалася своїй роботі... Незграбною залізною голкою поколола пальчики... А врятувала.
Далеко на узліссі пугукнув сич.
* * * * *
— Є!!! Ціль захоплена, командире!
— Пречудово! Попалися, голубчики! Далеченько ж встигли відшкутильгати, одначе!..
— Еге ж. Живучі, чортяки! У них найпрогресивніші системи життєзабезпечення на тих розвідниках. Могли й втекти...
— Не цього разу! Підсмажимо лайдаків! Курс — на ціль! Зворотній відлік автоматично — при досягненні нульового горизонту! Потужність — три чверті! Звітність по виконанню. Поїхали!..
— Буде виконано, командире!
— Ху-х... А що це за діра, взагалі? Куди пощастило пришвартуватися тим голодранцям?
— Згідно з каталогом бортового навігатора, це... третя мала науково-дослідницька біолабораторія з виведення розумних форм життя при комплексі лабораторій від Вченої Ради.
— Ага. Ще один зоопарк...
* * * * *
— Командире, ми... на позиції. Ціль під нами.
— У чому ж затримка?
— Командире, у радіус дії анігілятивного променя потрапляє місцевий тубілець. Вища форма життя...
— Виведіть зображення!.. Чорти б забрали тих мудрагелів із Вченої Ради з їхніми тубільцями!.. Що це він робить?
— Схоже, виконує якісь ритуальні дії — біля нього мертва тварина. Командире?..
— Завершити місію! Маємо чіткий наказ. А сентименти облишмо Вченій Раді та Верховному Головнокомандувачеві при Штабі.
— Слухаюсь, командире!
Промінь вдарив по цілі, за одну коротесеньку мить зруйнувавши і розсіявши в пил мільярди атомарних зв'язків на галявинці прадавнього лісу...
* * * * *
Багато днів блукала Веселина лісом стомлена, голодна й заплакана. Одяг її подерся і забруднився, личаки розлізлися. Шукала хоч найменшого сліду чоловіка. Надсадила голос, гукаючи... Продиралась хащами, балками, лазила ярами. Не боялася звірини. Спала, де заставала ніч. Зрідка верталася до хати, нашвидкуруч поралася коло недоглянутої худоби і знову верталася до лісу. День міняв ніч. Ніч міняла день.
— Коли забрав його, то забери й мене!!! — прохрипіла раз у відчаї і впала без сил.
Мурахи полізли їй в скуйовджене волосся, повзали по змарнілому обличчю, дерлися обшарпаними рукавами білої колись сорочки... Байдуже їй було, дивилася посоловілими очима. Аж раптом сіла Веселина. Оберіг!!! Казав же Велибір, чоловік її коханий, що не пустить Перун до себе нікого, лиш того, хто має оберіг! Хутко підвелася і мерщій пошкандибала додому.
Відтоді стала вишивати Веселина оберега. Спершу на одній сорочці. А тоді й на усіх що мала. Вишивала на лівому рукаві.
Дерла льон. Пряла нитки. Мочила у воловій крові змішаній з сажею. Сушила до сонця. Колола пальці і знову вишивала. Зламалась голка їй, зробила іншу — з пера совиного. І вишивала, вишивала... Як запам'ятала — гаптувала серцем, клала стіжки, хрестики, мережила візерунками полотно сорочок. Вдягала ті сорочки і йшла до лісу. Потім вже й на обидва рукави лягали узори. Не покладала рук Василина. Мусила вишити той оберіг! Вже й нивка осипалась недоглянута...
Аж якось, ближче до осені, зарухалося у Веселини під серцем! Збагнула, що тяжка вона — що понесла від Велибора. А він і не знає... Сіла під ліщиною і скотилась їй сльоза гірка. І висохла необтертою...
А по зимі навесну вродила Веселина двійко хлопців русявих і з синіми очима...
Що вже намучилася з ними доки дрібні були, доки росли-виростали — страх! Та йшли літа і все ткала полотно Веселина та шила сорочки синам, та вкривала оберегами розмаїтими...
І повиростали сини. А коли повиростали, то розійшлися світами. Потім і їх сини розійшлися. І сини їх синів також...
У тих сорочках...
__________________
Львів, липень 2017.
