Наприкінці літа тисяча дев'ятсот вісімдесят першого року, троє шибайголових друзів: я, мій ровесник Андрій Головатий і його молодший брат Ромко, у передчутті нового навчального року, серед купи чийогось передшкільного барахла знайшли стару позаминулорічну «Читанку» — підручник для молодших класів.
Ха! «Читанка»!.. За 2-й клас!..
Знічев'я ми вчепилися гортати її, домальовуючи роги «савєцкім дітям» і суворим учителькам на картинках.
Аж раптом котрийсь із нас до ілюстрації піонера прималював тризуб! Ми переглянулися і... «панєслась»!.. Та нещасна «Читанка» за кілька годин перетворилася у справжній націоналістичний агітаційний молот! Олівцями домальовувалися жовто-сині прапори бійцям, віроломні фашистські загарбники перетворювалися на моск@лів, піонери-герої ставали підпільниками УПА, радянські комбайни у битвах за урожай робилися «українами» а не «нивами», де лиш можна вставлявся і висміювався Брєжнєв (чомусь), талановито виправлялися тексти, на кшталт:
«<...> ...світанкової пори
українці йшли з гори»
(замість «Дід Мороз зійшов згори»), роздавалися не подарунки, а кулі совєтам і так далі... Живого місця ми у тій «Читанці» не залишили!..
Зараз, пригадуючи, що ми там в азарті понаписували-понавиправляли із злістю і дитячою безжальністю, я аж дивуюся, звідки стільки всього дітиська знали про... про все?!.. Ніхто у сім'ях ніколи умисне того нас не вчив й не налаштовував...
Ми, троє сопливих «підпільників», пишалися своєю новітньою «Читанкою»!
То була наша Боротьба з Системою. Звісно, себе ми ТАК не позиціонували й цього не усвідомлювали, але дух спротиву жив у малих дитячих серцях!
З похололими душами потім гаряче обговорювали куди б заховати ту крамольну «уліку» від всюдисущого КГБ — бо коли знайдуть, то смерть! І нам, і батькам!
Кудись-таки ми її заховали (вже й не пам'ятаю), час від часу виймали на світ Божий, реготали, перечитуючи особливо вдалі місця, пишаючись власними героїзмом і дотепністю, потім знову ховали. Але тривало то «підпілля» недовго. СТРАХ переміг. Щоразу оті картинки в одинадцятилітніх головешках — арештовують наших батьків; відсилають їх вагоном до вічної мерзлоти Сибіру; нас, малолітніх «бандьорів», розподіляють по «спец-інтернатах», мєнти, лемент, обшук — ставали все об'ємнішими і деталізованішими... Хоч жоден з нас, ні за що в світі, жодним словом ніколи й ніде не обмовився б про той наш секрет, чомусь ми були переконані, що обшук обов'язково буде! Що з нього все почнеться!
Невдовзі, якогось вечора у мене за хатою ми, троє невизнаних «героїв України», спалили ту нашу «Майн Кампф», міцно стуливши вуста, проводжаючи сухими очима у полум'я кожну знайому сторіночку...
Наші сьогоднішні діти щасливіші за нас й самі того не знають. Вони не відають, що таке СТРАХ. Страх поневолення.
З Днем Незалежності України, друзі!!!
