Гойдалки, гірки, драбинки, місточки. Ми з малим на улюбленому майданчику. Рай для чотирирічного козака.
— Тату, гойдай мене! — видрапується малим сраченятком на кольорову гойдалку.
— Як тебе гойдати?
— Сийно-п'есийно! Високо-п'евисоко! — ритуальна відповідь на ритуальне питання.
Небо і земля почергово злітають назустріч щасливій мармизі.
— Софійко, обережно, там качелі!!! — гукає з-за спини якась мамця-квочка до своєї донечки. Аж здригаюся.
О, всевишній, знову ці всюдисущі «КАЧЕЛІ»!..
— Не бігайте, там качелі!
— Ходи, йдем на качелі!
— Злізай вже з тих качелів!..
О-хо-хо. Львів'яни-галичани, курва, українці... Бідні мої вуха.
Вибираю мить, прихиляюся до тої мамаші й з чарівною посмішкою раптово промовляю:
— Скажіть: «ГОЙДАЛКА».
— Гойдалка... — з несподіванки повторює вона.
— Ще раз скажіть: «ГОЙДАЛКА»!
— Для чого? — оговтується вона.
— Треба! Кажіть.
— Гойдалка.
— Добре! — кажу і вказую пальцем на саму гойдалку. — Завжди так говоріть.
«Придурок якийсь» — читається у її погляді.
Та хай так! Посміхаюся і відходжу геть.
А може зерно прийметься?
І лайна стане трошечки менше.
