Блажен той, хто перехворів інтернет-спілкуванням ще у середині 90-х!
Блажен, хто прочхався і просмаркався «дєцкой болєзнью лєвізни» на самому світанку зародження епохи МегаГідри. Хто відплакав, відреготався, відзакохувався, відрозчаровувався, відпробачався і відненавидів ще тоді — в епоху раннього палеоліту, на первісних 15-дюймових кольорових моніторчиках, котрі, наче двері в Нарнію, відкривали вхід до казкової неймовірної дивовижної Країни Вірт! А ти, щасливий, дивився заворожено крізь випукле мале віконце в ТОЙ світ... і жив ним!
То був ще лиш первісний світ. Нарнія тільки-тільки народжувалася і весняно розпускалась. Ще не було Ґуґла, не було «фейсбуків», «скайпів», електронних петицій до президента, двоклікових замовлень піци, квитків на Балі, альбомів баби Каті з внуками і статусів «мєня сложно найті і нєвазможно ізбавіцса». Ще не було зручності і швидкості. Але то був рай. Блакитна лагуна. Без'ярмарковий, безмакабровий, безлайковий, безциганськотабірний величезний незвіданий рай. Доколумбова Нарнія.
Той, хто (правдами чи неправдами) мав у ті часи доступ до Інтернету, наче належав до касти обраних. Ми впізнавали одне одного за якимись фразочками чи словечками кинутими в натовпі, як ті масони, що відрізняли своїх за лиш їм відомими знаками.
Що таке «соціальна мережа» ще ніхто не знав. Але соціальна мережа для нас масонів існувала! Просто, вона так не називалася. Прадідом будь-якого сучасного вайбера, хуяйбера, вотсаппера і прочих скайпів з аськами був просто ЧАТ. Примітивний і прямолінійний, як неандерталець, він давав змогу спілкуватися на відстані!
«Чатилися» всі. Той, хто єдіножди пірнув у фантастичний світ інтернету, дуже швидко підхоплював заразливу, наче вітрянка, хворобу «теревені всіх зі всіми» (англ. chat — «балачка»).
Ночі злітали, як у Моцарта списані листки з п'юпітра. Перед очима блимали німі рядки співбесідника. Він бачив твої. За рядками співбесідників роїлись сонми емоцій, признань, оповідок, секретів, відвертостей, зацікавлень, знайомств... Ми жили тим! Ми переживали, захоплювалися, сумували, раділи й ревнували у чаті. Ми чекали й не могли дочекатись. Ми реально закохувались у віртуальних знайомих. Ми навіть їздили за чортову тисячу кілометрів, щоб побачитись наживо і... частіш за все розчаруватись.
А за сим були нові й нові знайомства.
Нас більшало. Досвідченіші плекали новачків віртуального світу терпляче і з любов'ю. Кого сьогодні здивуєш поясненням, що двокрапка з дужкою означає усмішку і називається «смайлик»?..
Ті платили нам любов'ю і згодом віддавали борг іншим адептам.
Залежність могла тривати роками, прогресуючи і загострюючись! Не один з нас з усмішкою пригадає, у яку реальну трагедію перетворювалось раптове відключення інтернету! І це ще задовго до необхідних сьогодні он-лайн рахунків, он-лайн лекцій, он-лайн таксі чи он-лайн-щозавгодно.
Так, ми були наркоманами. Нашим кокаїном був ЧАТ. Але ми були шляхетними наркоманами. Ми дотримувалися певних кодексів. А за роки проведені у чатах ми навчилися безпомилково визначати «свій-чужий» з першої фрази, миттєво бачити рівень співбесідника, навіть відчувати його емоційний стан, а вже власне мистецтво класичного віртуального спілкування відшліфували до вісімдесятого левела.
Йшов час. Приходила певна мить і, о диво, тебе відпускало.
Ти переставав бути маніакально залежним від чатів, хєратів і прочої віртуальної лабуди... Ти перехворів. В крові утворились антитіла. Ти тішився мружачись реальному сонцю і сам собі дивувався, що такі страсті колись могли вирувати у твоїй дурній голові...
Звичайно ж Інтернет увійшов у життя кожного. Ми тепер спокійно навідуємося у свою казкову Нарнію.
Хороше було місце. Правда, потім туди приїхав Колумб. А може робесп'єр. Чи лєнін. Чи ще хтось — хрєн його знає хто. І привіз зі собою цілий трюм п'яної матросні. І панєслась...
Чайки над Блакитною Лагуною на льоту сходили з розуму і сипалися в море...
Що ж. Такий закон прогресу. За піонерами знаходять дорогу й решта.
Як шепелявив персонаж Трахтенберга: «Вот такая-вот скафка. Как фама зызнь!..»
До чого я усьо ето?
Інтєрнєт тепер «дастаяніє народа». Від того нікуди не дінешся. Художники, скульптори, поети і митці слова підхоплені і розчинені виром натовпу. А натовп то є натовп. В житті те саме. То ж чи є сенс підпадати духом?
Гей, мастодонти і релікти інтернету! Ми все ще бачимо одне одного. Навіть в інтернеті. Правда ж?
