Чи є на небесах хтось – сумнівно, але сила, яка постійно приколюється над пихатим людством безперечно існує. Тільки почнеш щось планувати, тобі одразу прикольчик, причому такий, якого не міг навіть у найсміливіших пересторогах очікувати. Ну наприклад: Олька з невеликого села три роки мріяла зробити фото на фоні паризької вежі. Тяжко працювала, відкладала єврики, поїхала. І тут туристичний Неоплан з Олькою на борту зупиняє носатий французький поліцейський у масці і на бургунському прононсі каже – дуля тобі Олько з маком, а не паризькі круасани. Їде Олька назад і думає – ну чого ж у мене так, чому я така безталанна.
Тут її хочеться заспокоїти: такі фокуси невідомий жартівник підсовує усім: комусь рідше, комусь частіше, а комусь – постійно. Ну от наприклад невисокий брюнет з індустріального рогатого міста. Життя йому підсовувало сюрпризи регулярно, переважно приємні: виступив якось на сцені з кількома студентськими жартами, а через десяток років уже має маєток під Києвом, багато інших ніштячків, а головне народна любов.
Тут треба було б зупинитись, але гординя… Звідусіль шепчуть на вушко: «ти зможеш, ти месія, ти особливий». Ну, раз ви так кажете – так воно і є. Соратники з телеканалу поприкалувались, прикол зайшов. Фанфари, тріумф, шлях широкий для подвигу. Переверну систему, поламаю схеми, стану месією. Ярослав, Володимир, Богдан, Іван ще один Іван, Міша, Тарас, Леся, Гриша, Володимир – я теж запишу своє ім'я у цей ряд достойних.
Поприкалувались над сімома десятками відсотків мозкових лінивців – треба діяти.
Але забули хлопці про той факт, що монополія на жарти над людьми не у них, а у небесного жартівника. І от цей самий небесний жартівник, дивиться і бачить посягання на його парафію. Ах таааааак! Ну глянем хто кого переприколить.
І почалось…
Перший прикол. Душевні хлопці, з якими сидів за столом, які проголошували глибокофілософські тости, які і діла вміли дєлати – почали косячити. Ну як підмінили: якісь такі жадібні стали, дріб'язкові. Здавалось, у тебе на дачі двадцять трьохлітрових банок з доларами закопано, ну не вмреш з голоду… нє – мало, давай в карантин бургерами торгувати. Бургери то таке – а робити з себе рекрутера для обраних, то вже занадто…
І головне, слухатись обіцяли. А ніхера не слухаються. На зауваження, відповідають, що мама любить автомобільний дрифт і таке інше.
Прикол другий. Шептали у вухо ніжним доброзичливим голосом, а зараз дзвонять і говорять в грубій, ультимативній формі, ще й матюкаються. І всі щось вимагають. Мовляв, як не зробиш, буде з тобою як з попереднім, так само посивієш і постарієш, а люди гімном будуть кидатись.
Третій. Зав'язався Гордіїв вузол, ніхто не перерубає. «Нада проста пєрєстать бояться і перерубать його, я ж не лох». Перерубав. А він,курва, знов зав'язується. Може це місцеві вузлов'язальники винуваті, треба кількох взяти під білі ручки, щоб інші боялись. І це не помагає, ну хоч плач.
Прикол головний. Тих милих людей, які в новорічну ніч, давлячись олів'є, сміялись з невисокого і ситого блондина-Януковича, з лисого Кличка, з Юлі, увінчаної бутафорською косою, з шепелявого Парубія, з гри на роялі, як підмінили. Їм кажуть предохраняйтесь, а вони не хочуть. Кажуть вдома сидіть, а вони в Суомі рвуться... на ягоди. Їм хочеш добра – вони не цінують. Розбійники.
І що робити? Чи то до буддистських монахів їхати, чи до оманських мечетей, чи з Усіком до церкви йти, чи купити в Гордона пірамідку... Та й таке...
Мораль.
Напевно, все таки, не варто посягати на лаври небесного жартівника, бо жартувати невдовзі будуть над тобою.
