В українців як етносу, безперечно, є позитивні риси. Але кожну з цих рис можна легко піддати сумніву. Ну, наприклад: українці дуже працьовиті…
Серйозно, які ж тоді японці, корейці чи китайці.
Українці – волелюбні борці. Звичайно і тут можна погодитись. Але… Відсоток пасіонаріїв у нас насправді мізерний, в порівнянні з приниженнями, яким ми піддавались і піддаємося. Нас чмирять споконвіків і донині. І свої, і чужі…
Виступи небайдужих регулярно зводяться нанівець «простим народом». Та й незалежність це не наша заслуга, а ланцюжок випадковостей та фарту.
А от в плані негативних рис та комплексів – є де розігнатися. Найбільш яскраві – наша компромісність, меншовартість, егоїзм. Але є ще одна яскрава наша риса, вона особливо помітна зараз – під час пандемії, і можна її назвати – «я завжди буду проти».
Бути проти усього, постійна незадоволеність – це наше.
Україна більш-менш ефективно воює з РФ, економіка росте, розвивається національна культура, є безвіз – все до сраки – ми незгодні. Шоколадний барига. Подавай нового, чесного, такого, що може обматюкати політиків, а потім взяти і розстріляти їх усіх, правда в серіалі. Перед виборами десь половина моїх фейсбучних активно постять свинарчуків, гаранта з рилом і таке подібне. Зараз їх картина змінилась кардинально – у стрічці прокльони з прикметником «зелений». Рейтинг тихенько повзе вниз. Буде більше – ми на повному ходу мчим до дефолту. І тільки бородатий пупсик задоволений.
У активістів перед виборами подібна картина – злочинна влада, мародери, злодії. А ще кажуть він брата свого вгробив і вбивство Кеннеді – теж його робота. Нарешті досягли свого, але щось пішло не так. Новий чомусь таємно в Оман полетів, з сєпарами вирішив дружити, війська відводить. А тут ще чогось слідчі у дверях з талмудами підозр. Як таке могло статись, він же на роботу на велосипеді їздив.
Думаю, скоро хтось з соціологів захистить дисертацію де вивчить динаміку: за який період режим довіри наприклад новообраної Верховної Ради перетворюється на нуль і далі стає режимом недовіри. Це досить цікаво.
Бабця під під'їздом, наприклад, добряче попоївши депутатської гречки, уже на другий тиждень після виборів кляне новообраного на чому світ стоїть.
І тут звідки не візьмись невидима китайська кулька з присосками. Люди мруть, треба запроваджувати карантин.
Е ні – ми проти. Якщо я не потягаю штанги в гідропарку – стану дрищем, а там і дєвчьонки перестануть любити. І взагалі, це порушення моїх конституційних прав. А ще мені помолитись закортіло, ніколи до церкви не ходив, а зараз увірував. Та й Усик з батюшкою Павлом казали, що ніякого віруса немає. А головне – бацька, він он хокей грає і ніякого карантину не вводить, оце толковий лідер, не те що у нас.
Щоправда, одного разу наша вічна незадоволеність стала в пригоді. На початку дев'яностих населення України було як завжди незадоволеним пізнімими радянськими реаліями. Незадоволення уже можна було висловлювати вголос, а тут референдум – от так і здобули незалежність. Через пару місяців проклинали і референдум, і Кравчука, і Народний Рух. Але було пізно.
Загалом, як показали нещодавні дослідження, українці пасуть задніх в плані відчуття щастя. Ми навіть відстаємо від більшості найбідніших африканських країн. Тобто африканець, який сидить у своїй трущобі, зліпленій із лайна та хмизу, по вуха в смітті, без нормальної води та їжі – щасливіший за пересічного українця. А українець: ситий, у теплому помешканні, з інтернетом, з можливістю подорожувати, відправляючи до рота п'ятидесятий пельмень, сидить і думає який він нещасний.
Зрозуміло наша ущербність (самий вдалий термін, хоч і російська калька) має історичне коріння. Нашим предкам, вочевидь, приводів для задоволення життям було мінімум (згадайте вірші Шевченка), тому ця риса міцно засіла у наших генах.
Кажуть, негативна енергетика шкодить здоров'ю людини і хвороби викликаються поганими емоціями. Наша нація теж хвора, хочеться вірити, що ми все таки одужаєм. Після коронавірусу саме ми повинні ввести тренд на рожеві окуляри!
