Один з відомих дописувачів у своєму блозі написав: мовляв, про збірну Ізраїлю мало хто знає, і де зараз Ізраїль, а де Україна (по рівню життя, звичайно).
Можна погодитись, але так вже сталося, що людина не тільки біологічна істота, а й істота, яка має яке-не-яке мислення і деяку свідомість. Впевнений, в Ізраїлі люди теж прагнуть емоційного піднесення від подій, що мало впливають на їх життєдіяльність. Як кажуть, не хлібом єдиним.
Наш футбол – відображення усього довкола та історія незалежної України в мініатюрі.
Початок дев'яностих: життя важке, проте починає формуватися олігархія. Наближені до Кучми хлопці отримують у власність Динамо.
Один з найяскравіших спогадів мого дитинства це гра між Спартаком і Динамо, коли Динамо програвало 0-2, а мій батько матюкаючись пішов спати. Я залишився і отримав незабутні емоції. Динамівці тоді вирвали перемогу. Протистояння Росії та України (і не тільки у спорті) можна розпочинати саме із того матчу.
Потім був «шубний скандал». Суркіси, очевидно, думали, що вони можуть «купити» і європейця, але суддя майбутнього матчу їх здав. От вам перший конфлікт моральних цінностей.
Ну як 90-ті без бандитизму, бандитизму донецького – на стадіоні Шахтар зривають Брагіна – одного із місцевих авторитетів.
Хай там як, але Україна продовжує жити в російській орбіті, Динамо регулярно їздить на Кубок Співдружності, а Кучма братається із Борисом Єльциним.
Але сліпий жереб вносить ще одну тріщину в україно-російські стосунки ми опиняємося разом у відбірковій групі. Видовищна перемога у Києві і наступна важлива гра у Москві, програвати не можна нікому. Тут то наші «брати» показали себе у всій красі: «Бей хохлов, спасай Россию» – заголовок їх головної спортивної газети.
Ну і гол Шеви у ворота Філімонова.
Нульові остаточно поділили Україну на проросійський схід та проєвропейський захід. Футбольні функціонери здебільшого опинилися прихильниками східного вектора. Навіть найкращий футболіст України відкрито підтримав на виборах Януковича.
Для олігархів в цей час стало престижно вкладати шалені гроші у футбол, вони мірялись командами. Проте особливих успіхів українські клуби не мали (окрім перемоги Шахтаря в кубку УЄФА).
Збірна у 2006-му досягла найбільшого успіху – ¼ фіналу світової першості.
Загалом, весь наш футбол – історія розчарувань. Скільки раз я, після невиправданих сподівань, давав собі слово – досить. Але, подібно наркотику, гра 22-х дурнів з м'ячем повертала мене до перегляду перипетій на зеленому газоні.
Прихід Януковича змінив і наш футбол. Його син разом з Курченком віджимають у Ярославського харківський Металіст. Але керувати йому довго не судилося. Почався майдан, потім Крим і війна. Спочатку розвалився Металіст, потім Дніпро (зайшовши перед смертю у фінал Ліги Європи) та ще з десяток менш відомих команд. Чемпіонат скоротили до 12 команд. Ахметов втік з Донецька, але стадіон Донбас Арена при всьому бажанні з собою забрати було неможливо. Згадується як я їхав через увінчаний синьо-жовтими прапорами Донецьк, як на стадіоні, перекрикуючи гуркіт грому, люди співали гімн України. Зараз на Донбас Арені живуть лиси.
За кілька останніх років український футбол дуже змінився. Футболісти почали сміливіше їздити за кордон. У Прем'єр Лізі все більше команд, що фінансуються агрохолдингами. Активно розвиваються команди у першій та другій лігах, відроджується чимало колись відомих колективів.
Хай там як, але футбол важливий для України. Коли ще наші люди можуть так згуртуватися і вболівати незалежно від політичних уподобань, регіонів та фінансових можливостей.
