Не про Лукашенко
Є така легенда.
Бог роздавав країнам таланти: тій – хазяйновитість, тій – педантичність, тій – підприємливість. Коротше, всі отримали якусь фішку. Але, хоч Бог і не фраєр, хоч він все бачить, при роздачі талантів – чомусь забув про Україну.
Україна, як водиться в образі нещасної дівчини, стоїть в куточку і плаче. Мовляв – мені нічого не дісталося.
– А нічого і не залишилось, – мовив бородатий небожитель, – а, ні… От є пісня.
– Ну, давай, – сказала Україна, забрала пісню і пішла радувати нею голодний народ.
З того часу ми такі співучі, а всі інші народи нам заздрять.
Притча звичайно з опери: «кожна жаба своє болото хвалить». Такі легенди думаю є у багатьох народів. Навіть араби зі своїми гортанними та німці зі своїми шиплячими хвалять свою мову як саму співучу, а свій народ – як найталановитіший в пісенній сфері.
Проте, притча частинку правди має, бо змагальність в пісенній царині для українців дуже важлива. Візьмемо Євробачення. Щороку цей конкурс для нас неабияка подія (на відміну від країн західної Європи). Проте, мова зараз піде не зовсім про пісню.
У 2021-му на міжнародному конкурсі вперше звучатиме повністю україномовна пісня. Скажете – так собі подія, але ніт.
Ця пісня показує, що ми йдемо правильним шляхом і повернення до російсько-совкової парадигми – мало ймовірне. Щоб повернути українців у заліський морок нас доведеться ламати і не факт що це допоможе.
Але у нас є одна перевага, цього разу перед народами Західної Європи, народами, де діти іноді краще розмовляють англійською ніж мовою власного народу. Для того, щоб так глобалізуватись нам спочатку треба відродити своє. Цей процес йде не швидко, отже свою самобутність ми так швидко не втрачатимемо.
А що далі? На черзі україномовна пісня без фольку. Не маю нічого проти етно у новій обробці, але треба дивувати Європу і більш сучасними жанрами.
