Пізно увечері 7 травня 1945-го року у передмісті Берліна генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель підписав Акт про повну і беззастережну капітуляцію Німеччини у Другій світовій війні. 8-го він вступив в силу. В цей час у Москві було уже 9 травня.
Указом Сталіна саме 9 травня проголошено Днем Перемоги. Щоправда у 1947-му радянський диктатор відмінив офіційне святкування цієї події. Урочистості були відновлені лише у 1965 році.
Тепер ця дата викликає в Україні масу суперечок: коли відзначати, як відзначати, чи взагалі це свято.
Щоб усвідомити різне ставлення країн та народів до 8-9 травня треба зрозуміти – якою була ця війна для сучасників і якою стала для їх нащадків.
1941 рік, коли над українською землею полетіли перші Юнкерси, майже всі українці жили у складі однієї імперії. Але сприймали цю імперію по різному.
Вся справа в тому, настільки довго різні частини України перебували в складі СРСР.
Дві третини українців на 1941 рік майже двадцять років «мали задоволення» жити у країні рад. На цей час уже виросло покоління, яке не уявляло іншої реальності. Тому тодішня молодь, за незнанням іншого, сприймали своє життя цілком нормально.
На той час центральна, південна та східна Україна уже пережили голодомор, колективізацію, репресії, але початок 40-х був відносно спокійним часом.
Не треба відкидати й інформаційне оточення. Суцільна пропаганда і майже повна відсутність альтернативних думок. Хіба що домашні тихі розмови, за які можна було поїхати далеко і надовго.
Тому більшість українців-східняків йшло на війну як на святий захист своєї землі, яка сприймалась нерозривною частиною величезної країни.
Що стосується західняків то тут все складніше. Вони тільки два роки «насолоджувалась радянським раєм», але й цього короткого часу вистачило щоб побачити всі жахи життя з совєтами.
В перші місяці війни Германія просувалась по СРСР бліцкригом і Західноукраїнські землі майже відразу були окуповані. Багато жителів, після життя під совєтами, зраділи приходу німців. Відзначу, що масового призиву до лав вермахту не було, Гітлер не надто жалував іноземні підрозділи.
Початково зробив ставку на співпрацю з німцями і Бандера. Але, і лояльні жителі, і упівці скоро зрозуміли, що нацисти нічим не кращі комуністів.
Отже, у мешканців тих земель ставлення до війни було дещо іншим. Вони розуміли, що у їх краю воює дві агресивні імперії і обидві вони є – ворогом.
Європейські держави, за винятком Британії, були або окупованими Гітлером, або стали союзником Германії. Народи, у більшості, підкорилися новій владі. Британії пощастило, їх з Європою розділяв Ла-Манш.
Західні історики намагаються показати тогочасні окуповані народи як непримиримих борців з фашизмом, але партизанські рухи у західній та центральній Європі були значно слабкіші ніж на українських землях.
На об'ємні історичні події іноді краще дивитись через певний час, та й сучасників Другої світової залишилось не так багато. Кожна воююча нація з плином часу вибрала свою стратегію сприйняття тих подій.
У німців, коли усвідомились усі їх злочини, з'явилось покаяння і навіть комплекс вини. Італійці, румуни, угорці воліють не згадувати своє союзництво з Гітлером. Американці та Британці гордяться подвигами дідів, поступово перебільшуючи свій вклад у перемогу. Народи що були в окупації, захоплюються рухом опору та велику увагу звертають на Голокост.
У японців трохи складніше, вони теж каються, але водночас звертають увагу на нелюдськість бомбардування Хіросіми та Нагасакі.
Загалом Західна Європа та США змирились з тим, що Друга світова стала історією. Для них 8 травня це день пам'яті жертв найбільшої м'ясорубки в історії людства, день, який поступово втрачає пафос переможців і ганьбу переможених.
Росія ж обрала перемогу у війні своєю імперською ідеєю. Ця ідея полягає у тому, що голодний народ-богоносець може здолати навіть найсучаснішу армію, армію, де солдати ходять не в обмотках, а в шкіряних чоботях, де їдять не баланду, а шоколад. Головна російська теза «можем повторить» показує, спадкоємність влади Сталіна і влади Путіна. Скрєпа захисту вітчизни там межує з бажанням загарбувати і нищити.
Тепер поговоримо про нас. На початку незалежності святкування Дня Перемоги в Україні йшло у цілковито радянсько-російській орбіті. Пафос, парад, військова техніка. Але, як би не опиралась ватна публіка, Україна вперто рухається до цивілізованої Європи. Поступово приходить розуміння, що війна це насамперед велика біда, до якої призвели дії не тільки Гітлера, а й Сталіна. А ми – українці стали розмінною монетою між двома імперіями, і за це наші предки заплатили чиненайвищу серед усіх народів ціну.
Російська агресія остаточно закріпила думку, що в плані сприйняття та трактування 75-річної давності нам з РФ не по дорозі.
Спроби піаритись деяких українських політиків на темі Дня Перемоги з кожним роком виглядає все жалюгідніше.
Історичний процес зупинити неможливо і навіть в Росії суспільство скоро сприйматиме день 9 травня зовсім не так як зараз.
