Після того, як кілька років назад довелося жити в хлівоподібній кімнаті у всеукраїнській здравниці – Кирилівка, сказав собі – ніколи знову.

Але кляті капіталісти, через китайських комуністів з їх кажанами, закрили кордони – довелося мені обіцянку свою порушити. Як кажуть – будуєш плани, бог з тебе порже і підставить підніжку.

І от уже ти в черговій півзірковій халупі з квітками на шпалерах, з ДСП на ліжкових бильцях, з строкатими сусідами, що кожен вечір азартно куролесять. Хазяї все розуміють і ціну поставили адекватну – жити можна. Головне у кімнаті є душ і туалет, а це одразу додає житлу зірок і дійсно значно сприяє безтурботному відпочинку.

Азовське море і пляж біля нього – більш-менш чисті, чисті настільки це зараз можливо в Україні (десь між Німеччиною та Індією).

Побачив море і мимохіть згадалась класика:

– Сина, оно подивись — моpе!

Толя без ентузіазма дивиться на бурне море.

– Папа, а моpе — оно большоє, так шо дpугого бєpєга не видно?

– У бінокль відно.

– А єслі бінокль зламався, тагда відно?

Опанас.

– Та заї...ав відно, шо ж тогда увідіш!

Толя:

– Папа, а на том бєpєгу наші?

Опанас (зловісно):

– Там кацапи…

І дійсно, якщо занять штани та батерфляєм х...рити аж поки за буйками в очах не потемніє… припливеш в окупований Крим, а там і кацапи, і підкацапки, і їх, схожий на дітородний орган павіана, вічний цар. В Криму окупант усіх мастей, а ондечки трохи далі лінії горизонту – Бірючий острів. Саме там наш зморений гарант відпочиває. А відпочиваючи їсть люля-кебаб, можливо купається у червоних трусах, а можливо через Азов перекрикується із своїм тезкою.

Коли кажуть, що нічого не міняється – не вірте – міняється. Клятий Порох поміняв і ватно-совєцьке узбережжя. Тут уже ставлять меморіали полеглим бійцям АТО (щоправда поруч стоїть московська капличка імені Сєрьоги Радоніжського), де-не-де обслуговують виключно по-українськи, звучить українська музика, та й, якщо додати вагу усіх відпочиваючих та розділити на їх кількість, вийде, що за останній час українці пару кілограмів таки набрали. Це підтверджує і пузатий дядько, що сидить на рядні поблизу:

– Ти знаєш, – звертається він до мене як до старого приятеля, – я сам зі Львова, працюю чиновником, у жінки невеличкий бізнес. Зараз просто в шоці.

– Що сталось, – питаю я.

– Та брАти стали так, що аж страшно. Такого навіть при Янику не було. І прямим текстом кажуть – давай.

– А я за Вовчіка, – перебиває львів'янина лисий мужик з полтавською говіркою, – йому праста нада врємя.

– Часу щоб все розвалити йому вистачило – відхльобуючи «Балтику пятьорку» говорить львів'янин.

Якщо відійти від політичних суперечок, саме на морі Схід і Захід разом. Українці об'єднуються навколо пива і креветок, пахлави і самси, сушених бичків і кавунів, китайських сувенірів й катання на банані.

А що ж епідемія. Якщо десь у світі і перемогли коронавірус, то це українське узбережжя морів. Перемогли не з допомогою колективного імунітету, не з допомогою вакцини, не з допомогою самоізоляції, а з допомогою ігнору... Повного ігнору.

І поки у новинних стрічках терористи, пандемії, вбивства, скандали – тут блакить моря крики чайок та спокій. Спокій, який не сприймається тимчасовим.