Так сталося в українській політиці, що в кожному десятилітті народжувалася програм для країни, в котрій були присутні декади, тобто групи з кількох десятиліть, своєрідна Україна-2000, -2010,-2020, тому сам Бог велів продовжувати цю традицію. Оскільки владна коаліція втягнута в короткотермінову програму, породжену коаліційною угодою, тому вільне поле програми на 2030 роки, залишалося неосмисленим і не програмованим. Найлегше такі програми писати від зворотнього, тобто спочатку уявити бажані частки окремих секторів у ВВП, місце України у світому розподілі ринку праці, національну спеціалізацію на цих глобальних ринках. Адже на тлі пропагандивних кліше про житницю Європи, Україна була до кінця 80-х одним з найбільших центрів металообробки і машинобудування, але технологічне відставання і високі енергозатрати на виробництво фактично вичерпали цей потенціал, і таки довели аграрний сектор до кінця 2000-х до статусу головного драйвера української економіки. Отже, в умовах нинішньої динаміки розвитку і технологій і нових секторів економіки програмувати на терміни,котрі прийнято кваліфікувати як середньострокова перспектива, тобто 15-30 років, це вже репутаційний ризик для політика, оскільки можна легко промахнутися в демографічних параметрах. Адже в умовах вільного ринку праці міграція кваліфікованих працівників стає великою проблемою і для держав і для бізнесу, але саме цей фактор –хороший стимул для роботизації і автоматизації виробництв. Навіть в деяких делікатних сегментах агровиробництв, як от в ягідництві і рослинництві в цілому. Тому, прорахувавши вищезгадані параметри, можна звичайно братися за програму, враховуючи те, що помилки в програмуванні напряму корелюють з демографією. Безнадія може знову виштовхати за межі країни кілька мільйонів найконкурентоздатніших українців. Тому, аналізуючи Доктрину Сергія Тарути «Україна-2030», відразу фіксуєш мінімум політизації, тобто ставка в ній зроблена на економічну компоненту, а всі інші складники прочитуються крізь призму цієї компоненти. Доктрина не революційна, і це робить її вартою до ретельнішого прочитання. Оскільки революційність переважно приховує за гаслами те, що на цифрах потім виказує всю нікчемність доктринера, тут же навпаки – мова про розвиток вже перевіреного часом з ухилом на технологізацію, на індустрії з великою доданою вартістю, на продуктивність праці і енергоефективність. Теж вивірені часом і досвідом сусідів і світових лідерів практики. І те, що антроцентризм, заявлений як основа, теж є вивіреною практикою економічної суспільної еволюції останніх десятиліть . Доктрина пропонує прийняти три важливих рішення:

1. Виходити з того, що в центрі економіки повинна стояти людина і його основні потреби.

2. Економіка повинна вміти тримати баланс — ефективно адаптуватися до змін глобального попиту і стимулювати внутрішній ринок.

3. Економіка повинна спиратися на інновації.

Всі ці елементи присутні навіть в коаліційні й угоді, але суспільство невдоволене пригальмовуванням реформ, хоча останній рік дає достатньо приводів для того, щоб переконатися у правильності обраного шляху , тільки один з висновків Доктрини є беззаперечним: «при збереженні існуючої моделі державного управління та економічного розвитку, економіка України приречена на деградацію. 2-3% річного зростання остаточно повісять на Україну клеймо країни третього світу. Такими темпами ми до рівня 2013 року будемо йти 15 років. Хіба такого майбутнього хочемо ми для наших дітей і нашої країни?» Якщо враховувати угоди уряду Яценюка з МВФ, коли при темпах зростання економіки вище 3% доведеться повертати реструктуровані борги, то й справді фактор МВФ, а в Доктрині пропонується суттєво зменшити залежність від нього, повинен звестися до мінімуму. Пропонований рубіж нарощення ВВП в обсягах 700-800 млрд дол. США до 2030 року не видаться таким вже й захмарним, враховуючи те, що ВВП Польщі вже через п'ять років може здолати бар'єр в 1 трлн дол.США. Очевидно, що без економічних свобод, без мінімізації впливу держави на економічну ініціативу громадян нічого цього реалізувати не поталанить. ..