Перепрошую за сленг, але застосовувати дипломатичні терміни до сучасної Росії якось не випадає. Так, у них є міністерство закордонних справ. Але з таким самим успіхом сухопутна Білорусь могла б запровадити у себе морське міністерство. Втім, щоб не впадати у крайнощі, зупинимося десь посередині. Й визначимо тему допису так – про двосторонню зустріч президентів України і Росії.
Отож, 20 квітня Володимир Зеленський у телевізійному зверненні запропонував Володимиру Путіну зустрітися у «будь-якій точці українського Донбасу, де триває війна». Всередині нашої Держави опоненти чинного Президента відреагували блискавично. Твердили, наприклад, що Путін не приїде. Відтак, для чого запрошувати? Ще більш жваво обговорювали варіант, яким чином прибуде і куди. На окуповану частину чи на підконтрольну нашому урядові? Заїде з української сторони чи через «дірявий» кордон на Донбасі?
Ми ж давайте абстрагуємося від політичних симпатій та антипатій і констатуємо очевидне. Володимир Зеленський, ставши президентом, не перестав бути актором. Не розучився імпровізувати, не втратив навичок менеджера сфери шоу-бізнесу, де так важливе уміння промоції створеного. І саме цим намагається компенсувати брак досвіду та хисту в політиці.
Вочевидь, він не мав ілюзій щодо цієї зустрічі. Був переконаний, що Путін відмовиться, тому й пропонував. Без сумніву, це лише піар-хід. Розрахований, передусім, на закордонних партнерів офіційного Києва. Вони побачили готовність української влади до миру й неприхований спротив Кремля. Путін прореагував аж через дві доби й вкрай невиразно – на Донбас він не поїде, запрошує до Москви. Це дало підстави незаангажованим аналітикам знову наголосити на тому, що російський президент банально боїться.
У тому числі й цих переговорів. Бо якщо зустріч на понівеченій війною землі мала сенс, то як майданчик Москва однозначно відпадає. І цивілізований світ розуміє відмову Зеленського їхати у лігво агресора. Тим паче, що від самої зустрічі він не відмовляється. Про що заявив 28 квітня в інтерв'ю італійській газеті La Repubblica: «Ватикан – справді ідеальне місце для діалогу про мир. Святий Престол – це ж глобальний моральний авторитет, який завжди ефективно виконує роль посередника, оскільки є неупередженим і викликає довіру всіх учасників конфлікту».
М'яч нову на московській половині поля. Тепер, відмовившись від нової пропозиції, Путін водночас продемонструє, що не погоджується з такою оцінкою Високого Престолу, чим опуститься ще нижче. Все, вже можна констатувати – господаря Кремля вдалося втягнути у гру, в якій той почуває себе вкрай некомфортно. Переконливих аргументів на користь чергової відмови знайти у варіанті з Ватиканом просто неможливо. Доведеться знову озвучувати примітивні. Натомість Зеленський має широке поле для ініціативи. Бо може запропонувати десятки інших варіантів. Наприклад, Антарктиду. Чому б ні? Там ще ніхто не організовував зустрічей на найвищому рівні. Так, у світі з цього приводу усміхнуться. Але Зеленський виглядатиме при цьому веселим, а Путін – смішним.
Пригадую, як щойно обраний президент України вперше оголосив про готовність до перемовин з тим, що одноосібно керує Росією два десятиліття. Це тоді пролунало приблизно так – розмовляти хоч з чортом, аби закінчити війну. Чимало вітчизняних політиків та експертів сприйняли таку рішучість з побоюванням. Застерігали. Мовляв, досвідчений політичний вовк легко затисне початківця.
І ось вони зустрілися наприкінці 2019 року в Парижі на саміті «нормандської четвірки». Трагедії не сталося. Парадоксально, але Україні пішла на користь недосвідченість її лідера. Він не надто переймався вимогами протоколу й традиціями. Скоріш за все через незнання. Робив несподівані заяви і ставив дивні запитання. Врешті на підсумковій прес-конференції, не загортаючи у папірчики, чітко озвучив наші «червоні лінії».
А що ж Володимир Путін? Йорзав на кріслі через часто повторюване слово «окупація» і жодного разу не наважився втрутитися зі своїм «их там нет». Бо протокол. Решпект організаторам заходу. Стіл встановили такий, що було видно ноги лідерів. Вийшло дуже цікаве видовище.
На завершення, повернемося до заголовка. Там сказано не «набити стрілку», а саме «набивати». Недоконана дія. Так можна чинити перманентно і чекати реакції. Адже пауза, яку Кремль вимушений був взяти після жорсткого реагування Заходу й успішних дій Збройних Сил України в організації відсічі ймовірному наступу росіян, показала – час працює на нас.
