В українській політиці є ніша. Ніша «пристойних ліберальних демократів». Просто є виборці, яким однаково не до вподоби ані влада, ані опозиція, а хочеться таких собі чесних європейських хлопців прогресивних поглядів.
Цю нішу займали чи пробували зайняти різні проекти — Фронт змін, Демальянс, Самопоміщь. Десь поряд подібний електорат системно окучував Анатолій Гриценко. Ви розумієте, про що мова.
В останній політичній ітерації цю нішу зайняв «Голос».
Втім, Голос спіткала сумна доля багатьох українських партій. Незважаючи на те, що їх активно лупили ззовні — особливо прихильники «Європейської Солідарності», що не зовсім безпідставно вважали, що ті відтягнули і якусь долю їх голосів, справжня проблема прийшла зсередини. Після уходу Святослава Вакарчука, який на виборах був реальним драйвером популярності проекту, партія втратила і можливіть громко говорити про себе, і внутрішню структуру. Під одним дахом опинилися занадто різні люди. Кіра Рудик, в цілому непоганий бізнесмен та керівник, але особа психологічно схильна до авторитарної моделі керування, виявилася для багатьох з депутатів не авторитетом, а подразником — і чим більше вона намагалася утвердити над ними формальний контроль, тим більше втрачала реальний.
Результатом став розкол у партії і парламентській фракції. Формально проект ще один, а реально — два. Голос імені Кіри з одного боку, група «Справедливість» (вони самі обрали таку назву для парламентського об'єднання) — з іншого.
Питання в тому, що буде далі?
Якщо Голос Кіри основні зусилля витрачає на те, щоб переконати навколишнє середовище, що нічого не трапилось, то «Справедливість» шукає нових союзників. І, здається, знаходить.
Першим союзником став Сергій Притула — актор, волонтер та харизматик з дуже, дуже великими особистими амбіціями. Ще до розколу «Голосу» він не просто намагався грати там першу скрипку, а й ділився з оточуючими своїми мріями про президентський пост. Втім, саме це завадило йому зайняти перший пост навіть в «Голосі» — повертаємось до того, що згідно Кірі в класі має бути лише одна королева — вона сама.
Другим союзником стала група політтехнологів, які дуже активно намагаються такою не здаватися — тусовка, яку в соціальних мережах знають по аватарках зі стрічкою «Хто замовив Катю Гандзюк?» та зв'язках з рухом «Гонор». Знов-таки, вони намагалися вибудувати співпрацю ще з єдиним Голосом, але після розколу пішли за групою «Справедливості», з якою об'єднані давніми особистими контактами. Сильна сторона цих хлопців та дівчат — вміння мобілізувати людей на великі вуличні акції. Слабка — те, що тільки в тому випадку, якщо акції будуть підкреслено аполітичні і доволі прості, «футбольного типу» — помахали фаєрами, висловили ненависть та зневагу, розійшлися. Звісно, «підкреслено аполітична» акція теж може мати політичний зміст, але це не так просто влаштувати.
А от щодо третього союзника є певні підозри. Якщо ви бачите на табло Верховної Ради напис «Голос», а частина голосів віддана за ініціативу Офісу Президента — будьте певні, це група «Справедливість». Особливо яскраво це виявилося під час знесення Разумкова з поста спікера. У «Справедливості» не було об'єктивних причин солідарізуватися із «зеленими» — якщо, звісно, не мали місця якісь попередні домовленості.
Якими саме вони могли б бути, стало зрозуміло нещодавно — під час маршу за Києв.
Трішки вище було написано, що влаштувати «підкреслено аполітичну акцію» з політичним змістом важкувато, але можливо. І от якраз непоганий приклад. Акція була заявлена позапартійною — що не завадило Сергієві Притулі, що тільки-но оголосив про особисті політичні амбіції на весь світ, стати її хедлайнером. А ключовими організаторами та людьми, які контролювали її перебіг, були якраз «хлопці з аватарками».
Більш того, акція дуже добре лягла у кампанію Банкової проти діючого мера Києва — Віталія Кличка. Як і Разумков, Клічко подарував громадянам величезну кількість об'єктивних приводів бажати відірвати йому голову — але як і у випадку Разумкова, знімають його не за це, а в межах вибудови Офісом президента монолітної конструкції влади з лояльних та слухняних. І організація акції народного невдоволення, великої та красивої, лягла якраз «в струю».
Можливо, Сергій Притула знов трішки вгамував амбіції, і знов хоче стати не президентом, а мером Києва. Можливо, з нього б і справді був би непоганий мер.
Як завжди, проблема в деталях. Співпраця із Офісом президента може затаврувати нову, ще де-факто не сформовану політичну силу, на старті. Люди не люблять, коли їх вважають за сліпих, бо починають думати, що ними маніпулюють. Якщо справді відбувся розмін, в межах якого «півГолоса» допомагають ОП, а ОП допомогає їм — краще просто відразу прямо про це заявити.
