Срач у порохоботській тусовці вже сягнув таких масштабів, що можна говорити — в колишній порохоботській тусовці. Її розірвало на дві половинки, умовних радикальних та умовних поміркованих, кожна з яких звинувачує іншу в несправжньості, неконструктивності та просто зраді. Вже звучать підозри, що це інспіровано ззовні, якимись політичними ворогами Петра Порошенка — слід тільки з'ясувати, як саме і якими.

Якщо вам цікаво, як до того дійшло — про це тут.

Все насправді прозаїчніше. Найбільш жорстока боротьба — внутрішньовидова, особливо коли ресурсів стає менше, ніж було. Те, що ми бачимо зараз — це виходять назовні підковерні протистояння, що відбуваються всередині навіть не партії чи фракції «Європейська Солідарність», а оточення Петра Порошенко. Яке бореться навіть не за його увагу, а за те, як власне слід комунікувати усю діяльність політичної сили.

Якось у 2018 році відбулася зустріч тоді ще президента Петра Порошенко із низкою популярних ФБ-блогерів. Відверто ворожих там не було — зібрали тих, хто був налаштований до президента від «нейтрально» до «наш лідер та надія». Зустріч пройшла без гострих кутів, але за результатами таки відбувся скандал. Для більшості гостей не дуже приємним стала поява серед них Мирослава Олешка — персонажа, якого, водночас, багато інших гостей вважали «зашкварним» аж до небажання сидіти на одному гектарі. Більш того, Олешко відразу запилив та виклав селфі з Порошенко, чого інші раніше домовилися уникати, щоб не надавати усій події присмак рекламної акції.

Скандальчик як виник, так і вщух, обмежившись взаємними банами на ФБ, але виявив тенденцію, розвиток якої ми наблюдаємо якраз зараз.

Справа в тому, що більшість блогерів на цю зустріч збирав такий знаний працівник штабу Порошенка, яка Юрій Бірюков. А Олешка буквально за руку, в обхід загального списку, завів інший його колега — Володимир Горковенко.

Претензії до Олешка були прості: він має відверто продажну репутацію. Вперше цей персонаж, раніше відомий хіба як український голова фан-клубу Елтона Джона, з'явився неподалік від орбіти Авакова. Згодом, коли Арсен Борисович почав «розкладати яйця по різних корзинах» (так, наприклад, Ківа полетів аж в ОПЗЖ), Олешко, разом ще з кількома «професійними блогерами», опинився в піар-пулі окремих персонажей з ЄС. Це іронічно, бо під час роботи на АБ, Олешко Петра Олексійовича не дуже жалів. Працював Мирослав так, як зараз працює на Зеленського Подоляк: косноязикість та невміння створювати тексти компенсувалися частотою та глибиною теплих слів на адресу замовника. Тож інші блогери збурилися його появою просто тому, що сама його наявність поряд показали би їх в очах аудиторії як таку ж піар-обслугу, а вони себе так подавати не хотіли.

Взагалі в публічному просуванні Порошенка та його політичної сили завжди боролися дві взаємовиключні тенденції.

Першу уособлював власне Юрій Бірюков, що доєднався до команди Порошенка відносно пізно, вже після 2014-го року. Він робив ставку на залучення популярних блогерів «з іменем» — не обов'язково дуже компліментарних до «Солідарності», але схильних так чи інакше комунікувати позицію влади у позитивному ключі. Принадою для них виступали не гроші, а сама можливість отримання доступу до коментарів найвищих осіб для марнославних та «допомога державі» для щиро лояльних. Водночас, ті забезпечували штабу Петра Олексійовича постійне та відносно цивілізоване обговорення потрібних тем.

Другу тенденцію уособлювали «старі коні» — медійники ПОП, приєднані до нього через Конененко. В різні часи в цю групу входили Володимир Горковенко, Віктор Уколов та низка співробітників рівня нижче (інколи згадують ще Олега Медведева та Святослава Цеголка, але ті мали скоріш епізодичну та значно більш конструктивну роль). Вони комунікували «Солідарність» так, наче це був Блок Юлії Тимошенко, просто з іншим лідером — активно залучали ботів в класичному сенсі цього слова (себто, акаунти, за якими не стоять реальні люди) та працювали із більш ємоційно заряженою аудиторією, розкручуючи то на любов, то на хейт. Залучення нових прихільників з цього не виходило — йшлося про «відсіювання неблагонадійних» та «проповідь до хору» — себто, посилення емоційної накачки вже залучених.

Теоретично ці два підходи мали б доповнювати один одного — можливо, так це бачив і сам Порошенко. По факту вони з кожним роком вступали в усе більше протиріччя.

По-перше, шла звична конкуренція за увагу лідера, за проекти, за бюджети. По-друге, бірюковський підхід передбачав залучення лідерів суспільної думки «з власним брендом» та готовою аудиторією. Втім, саме через цей «бренд» часто не готових превозносити президента так часто і так прямо, як це готовий би був робити Олешко. Уколовсько-горковенковський — накачку аудиторії емоційними вкидами та простенькими фотожабами через акаунти з соняхами-прапорцями. Лідерів суспільної думки ті теж використовували, але і кадри були сумнівні, і обсяги менші. Доволі швидко серед прихильників Порошенка виник срач: одні вважали, що занадто сильно восхвалення лідера та занадто «низька» критика його опонентів тільки шкодять, тоді як інші, навпаки, вимагали піддати газу та підвищити градус.

Звісно, в поразці Порошенка на президентських виборах обидві групи звинуватили одна одну. Після чого все стало ще гірше.

Група Бірюкова створила ГО «Справа громад», сформувала ком'юніті «Що там у ЄС?..», ГО «Брати по зброї» та ще низку ініціатив. Зараз вона займає помірну позицію, намагаючись створювати пропорошенківський контент в ФБ та на вулиці, а також шукає союзників серед нейтральних сил. До цієї групи відносяться усі постійні автори «Що там у ЄС?», депутат Київської міської ради Олександр Погребиський, ветеран Гліб Бабич тощо.

Натомість, група Кононенка пішла на війну з усіма, хто не з ними — навіть якщо цей хтось із Порошенко. В ФБ та Твіттері були задіяні кілька відомих в професійних колах чорних піарників. Зокрема, Ігор Савчук та Ярослав Бондаренко, що свого часу модерував ком'юніті «Ультрарадикальні порохоботи» та низку подібних йому. Ця пара також дісталася «Солідарності» у спадок від колишнього керівництва МВС (іронічно, втім, що із Олешком у них зараз стосунки вкрай напружені). В них цікава історія, що легко гуглиться, але якщо коротко — путівку в життя хлопцям дав Антон Геращенко, залучивши їх до батальону «Київ-2», і до наповнення сайту Миротворець. Ані бату, ані Миротворцю, це не пішло на користь, а стосунки із Геращенком остаточно зав'яли, коли останній відмовився прикрити пару у одному особистому конфлікті. Зрештою, обидва опинилися під крилом у групи Кононенка. Наразі вони відповідальні за ведення цілої купи акаунтів, що атакують не стільки навіть вже зелених, скільки інших блогерів, партії, що працюють плюс-мінус на одному електоральному полі з ЄвроСолідарністю, та навіть прихильників ПОП, наближених до групи Бірюкова чи просто не залучених до їх активностей. Схема дискредитації відпрацьована — віднайти якийсь старий та пост чи коментар, заскринити окремо від дискусії довкола нього, та розбросати по сотні груп, доводячи «зашкварність» аж доти, доки сама згадка імені людини не буде викликати у фанатів буде викликати праведний гнів, першоджерело якого ті згодом й не зможуть пояснити. Вони ж відповідають за бани чужих ФБ-акаунтів, відшукуючи по «стоп-словах» щось, на що можна організувати масову скаргу. Якщо ці двоє діють «під прикриттям», з акаунтів з абстрактно-патріотичними аватарками, то в якості «реальних обличчь» по темам групи працюють Тарас Чорновіл, Павло Нусс, а також декілька діячів меншої популярності.

Взагалі в медійці ЄС існують і інші підгрупи та лояльності — наприклад, окрема мала група Грановського. Втім, вони значно менше цих двох, та менш активні, особливо якщо брати соцмережі. Тож в цьому конфлікті у них скоріш роль спостерігачів.

Власне, ми знаходимось тут, і це трішки сумно. Конфлікт вийшов назовні — внутрішня агресія вже перейшла у срачі між абсолютно щирими прихильниками ЄвроСолідарності. Найвірогідніше, що якась з груп — і, відповідно, піар-концепцій — переможе. Зараз більш агресивно налаштована група Кононенка — група Бірюкова більше відмахується та намагається закликати до внутришньовидового перемир'я та «запобігання срачам між своїми перед лицем зовнішньої загрози». Перемога «кононенківців», втім, переформатує аудиторію ЄС на подобу аудиторії «Батьківщини» — малу та «окуклену» в собі групу базового електорату із північнокорейською відданістю лідеру та агресією до зовнішнього світу. Втім, багатьох в керівництві партії така модель влаштує, бо буде розцінена як внутрішня перемога у боротьбі за увагу та ресурси лідера.